Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

Охрім, – це й свідчитиме, що ти вже зрілий чоловік, а не бахур... Але, про залізну зброю, то хіба мусить бути правда... З давніх давен переказується у наших родинах, що супроти перекидня помічні лише вогонь і срібло.

– Вогонь! – вигукнув довготелесий Гнат Кравець.

Був він найстаршимим у великій родині Михайла Кравця, що помер од рани в грудях, яку завдала йому татарська стріла в битві  на Калці, коли був ще княжим дружинником. Залишившись без батька, ось уже добрих вісім літ, сини Михайла хазяйнували самі, тож мали себе за достатньо зрілих, і в поведінці їхній вже не відчувалося тої поваги до старших, що у парубків, які й досі жили під родинним дахом.

– Спалити перекидня – і вся розмова! Двері-вікна підперти, а вогонь під стріху! Сьогодні ж, уночі... Як тільки вгомоняться! А попіл вітер розвіє...

Від збудження Гнат аж підвівся і ступнув на середину світлиці, вимахуючи руками. І лише там, побачивши себе в центрі уваги, схаменувся, трохи знітився і відступив на своє місце, під схвальний гул декотрих парубків. Пропозиція Гната перемогти потвору без небезпеки для себе прийшлася до смаку більшості юнаків.

– А що, – додав той уже з лави, войовничо поглядаючи на старійшин, – хіба зле кажу?

– Зле, – неохоче озвався Охрім. – Так зле, парубче, що й балакати гидко...

– Певно, що зле, – докинув від себе Максим, вважаючи що може спам’ятати товариша. – Вогонь вовкулаку справедливо вб’є, а решта людей за що загине? За яку провину такій лютій смерті ти їх хочеш піддати?

– Людей... – буркнув Гнат. – Кажи одразу, що про дівку свою турбуєшся.

Максим затнувся, наче замість повітря хлипнув повні легені води. Йому аж сльози повставали на очах од несправедливості. Адже ні для кого з товаришів, та й усієї громади не було таємницею, що донька боярина впала йому в око, що заради неї він ризикував життям на тому ведмежому полюванні, так пощо зараз настільки зневажливо штрикати його в саму душу.

– І Мирославу теж, Гнате, – вступився за сина Захар Беркут. – Батько, яким би злим чи добрим не був, то одне, а діти – зовсім інше... Он, про твого батька, про Михайла, хоч і прикрим часто бував чоловік, ніхто злого слова не скаже. А ти, як я бачу, іншу стежину в життя вибираєш... Гляди, аби не завела вона тебе на манівець.

– Що ж! – знову зірвався з лави парубок, якому образа, хоч і заслужена, залила кров’ю очі. – Бачу, вам життя якихось заброд дорожче за кров односельчан! А я так скажу, без сходу на те, щоб супроти потвори на двобій виходити, не годжуся! Хто мою родину годуватиме, якщо загину, а громада вирішить, що ми сваволю вчинили?! Без згоди села я вбивати перекидня не піду!

– Обійдемося! – запально вигукнув Юрко. – Боягуз! Шкода, що товаришем звався! Забирайся геть з очей!

– Я?!.. Я... – Гнат намагався витиснути з себе ті слова, які мали одразу все пояснити, але вони як завжди блукали деінде і, не стерпівши кривди, перш ніж Захар встиг спинити його, парубок вискочив за двері.

– Верни його, Юрку! – наказав Беркут.

– Хоч карайте, дядьку Захаре, – випростався гордовито юнак – а з боягузами нічого мати не хочу...

– Боягуз... Чи не надто швидко про іншого судити збираєшся? – докірливо промовив Захар. – Кожен має право на власну думку... Тим більше, коли в його словах багато справедливого. А як громада й справді вирішить, що було порушено звичай? Тоді турботу про сім’ї загиблих доведеться на себе взяти тим з вас, хто живим залишиться! Бо нам з Охрімом, на жаль, вже не так багато відведено, як хотілося б...

– От і зачинай щось зі шмаркачами, – сплюнув спересердя старий Лис. – Уже й сам не знаю чи добре ми робимо?.. Може, й справді ліпше схід зібрати? Поки ще не наламали дров? Бо сьорбнемо ми з ними лиха, Захаре, попам’ятаєш мої слова...

Беркут сопів сердито і міряв поглядом Максима з Юрасем.

Ті опустили очі і похнюпилися. Сутичка з товаришем вже і їм видавалася дурною та зайвою.

– Дядьку Захаре! Діду Охріме! – загомоніли решта парубків.

– Ми все робитимемо, як ви накажите.

– Обіцяємо навіть рота не розкривати!

– Вірте нам!

– Ми не осуджуємо Гната... В нього й справді ще четверо молодших на опіці...

– Та й мати хорує часто...

– Юрко зле вчинив, що образив його, але ми пізніше перепросимо.

– Оно, як тільки вийдемо звідси, так знайдемо його і перепросимо.

– Помиримося!

– Чи ж то дивина парубкам посваритися?

– Ви лишень випробуйте нас – не пожалкуєте!

– А й справді, – замислено протягнув Охрім. – може й на краще вийде? Кожного з вас шкода, а сироту вдвічі... Ганка б зовсім збожеволіла... Чого мовчиш, Захаре? Про що мислиш? Озвися хоч словом!

– Мислю, – спокійно мовив Беркут, – де нам срібла на меч узяти. І яку байку для коваля вигадати?

– На те є рада, батьку, – озвався втішений Максим, бачучи, що грозова хмара боком перейшла. – Срібло ми з хлопцями ще до вечора позбираємо. Тим, кому можемо вірити, у кому впевнені, що мовчатимуть, правду відкриємо. Іншим – скажемо, що дід Охрім намислив щось вельми для добра громади придатне, але об’явить сам на завтрашньому сході... Тож брехати не доведеться... Ні нам, ні вам... А люди віддадуть усе що мають, раз дід Охрім просить.

– А ковалеві що розповісте? – поцікавився старий Лис, який знову клюнув на облесливу приманку.

– А ковалеві скажемо, що ви з батьком хочете таким чином позбутися Тугара Вовка.. Як саме, ми не знаємо, але здогадуємося, що меч зі щирого срібла має допомогти...

– Ач, опудало, – схвально зареготав Охрім. – Ну, геть чисто ти, Захаре, в молоді літа.

– Гм, гм!... – кахикнув Беркут.

– Ага... ну, теє. – спохватився Лис. – До коваля ми з Захаром самі підемо. Ви ж, поки що, збирайте срібло і відсипайтеся. Про решту скажемо вам, як буде меч готовий. А тепер – ворушіться. Сонце вже ген-ген як високо... Вдалося б лиш назбирати стільки...

Парубки, певне, тільки й очікували того наказу, бо одразу ж вихопилися з хати, так що й двері