Кіра Леві - Крило метелика (частина 1), Кіра Леві

Розділ 26. Несподівані знахідки

Микита уважно розглядав креслення на столі. Хтось із чоловіків уже зібрав із привезених дощок великий стіл на новому місці кухні поряд із майбутнім будівництвом.

Соболєв бачив перед собою проєкт майбутнього будинку та план ділянки, намальовані Соболєвим-старшим та Олексієм за той час, поки ми з ним та Матвієм збирали рюкзаки в дорогу. Я зазирнула через плече Микити, навалюючись на його спину. Напевно, не варто було так робити. Рельєфне тіло піді мною напружилося, і я відсахнулася, обійшла Микиту і сіла поряд з ним на лаву.

Старший Соболєв провів мене поглядом і продовжив зупинену розмову. Він вичавлював зі своєї пам'яті все, що могло нам допомогти.

— Деревина — матеріал, схильний до пошкодження грибком та пліснявою при тривалому впливі вологи. Щоб нижня частина підлоги не зруйнувалася передчасно, необхідно передбачити вентиляцію фундаментної основи. З цією метою важливо зробити продухи у фундаменті.

— Сан Санич, хіба до травня колоди встигнуть згнити? — Льошка поскріб відрослу бороду.

Усі чоловіки вже сильно заросли. Голитися не було чим. Хтось навіть волосся шкіряною стрічкою на лобі перев'язував, щоб не заважало. Тому чоловіки виглядали, наче древні слов'яни, як їх зображують на картинах.

— Хех, Олексію, думати треба наперед. Раптом доведеться не лише цієї зими зимувати, — поблажливо посміхнувся Соболєв-старший.

— Це правда. Ми якраз, коли підемо за сіллю, заразом подивимося, що там за місця. Правда, Поліно?

— Правда, Микито, — кивнула. — Подивимося, наскільки зима тут холодна, а там вирішимо, що робити далі.

До нас підійшов Матвій.

— Ну, ти готовий? — спитав Микита, підводячись з-за столу.

— Так, я готовий, — відповів Матвій. — Один пліт повністю розвантажили.

— Тоді поїхали, — підвелася я. Мій рюкзак стояв поряд, як і лопата.

Попрощавшись із рештою, ми втрьох вирушили на берег.

Імовірне місцеперебування глиняного кар'єру я знала. Але в цьому часі не було тих орієнтирів, за якими я могла б без проблем знайти потрібну місцевість.

Все ж таки як дивно! Трирічної давності екскурсія визначними пам'ятками міста Запоріжжя виявилася дуже корисною.

Одним із місць, відвідування яких входило в маршрут, була правобережна частина міста колишнього селища Верхньої Хортиці.

У вісімнадцятому столітті ці місця заселили німці-меноніти, заснувавши колонію. Поселення знаходилось у долині річки Верхня Хортиця. Від тієї річки в нашому часі майже нічого не залишилося, але в цьому вона мала бути.

Саме там варто було шукати глину. Колоністи будували цегельні заводи прямо в кар'єрі. І цегла з тієї червоної глини виходила відмінною за якістю. Тому підтвердження — будівлі, що простояли понад сто п'ятдесят років й досі експлуатуються в нашому часі. 

Ми вже вийшли до плоту, як я зупинилася, побачивши на березі Дениса, який нудьгував. Поруч із ним Аня щось перекладала, щоб було легше переносити.

— Микито, почекай! Оце ми зовсім не продумали, — підійшовши ближче, тихо виклала суть проблеми. — Ми ж утрьох із Матвієм йдемо шукати глину, і ми ж утрьох поїдемо. Глину потім без нас не знайдуть.

Соболєв одразу погодився зі мною. У результаті з нами вирушили Денис та Аня. Довелося ще затриматися ненадовго, щоби вони зібралися. І взяти більше їжі для перекусу та води. Але це дрібниці.

На плоту ми піднялися, майже на початок острова. Тут причалили та вилізли на високий правий берег. Дениса доводилося страхувати через його травму. Але загалом підйом вдався.

Орієнтирів не було зовсім, крім приблизного напряму. Місцевість була негусто порослою листяними деревами. Рухалися ми за компасом, і це полегшувало шлях.

Минуло три години, коли рельєф почав змінюватися, положисто спускаючись у долину потрібної нам річки.

Тут я попросила зробити привал. А сама полізла на найближче високе дерево, доки хлопці діставали перекус. З собою ми взяли тушкованку. Стали в пригоді судочки Лізи, в яких вона привозила бутерброди, коли вони з Іллюшею їхали до мене на розкопки. Як давно це було! І наче в іншому житті!

— Поліно, що бачиш?

Микита, як та лисиця з байки, ходив навколо дерева, закинувши голову і не зводячи з мене очей.

А я зручно влаштувалась на розвилці гілок і в бінокль оглядала околицю.

— На схилах балок дерев мало. Кущів більше. Бачу велике стадо турів.

— Де парнокопитні, там і хижаки, — подав Денис голос. — Дивись, як нам їх краще оминути.

Прикинувши майбутній маршрут, я спустилася вниз.

Вогонь ми не розводили. Перекусили нашвидкуруч і пішли далі. Потрібно було максимально використовувати світловий день.

Пробувши в дорозі ще три години, я зупинилася. Мене привабив старий високий пень. Поламаний, трухлявий стовбур дерева лежав поруч. На пні густо росли гриби.

— Це ж опеньки! — вигукнула і нахилилася понюхати гриби.

Опеньки на пні виглядали як маленькі парасольки, що виросли з кори. Вони мали світло-бежевий колір і гладкий капелюшок, який був трохи увігнутий у центрі. Ніжка була вигнута і прикріплена до капелюшка не посередині, а ближче до краю. Опеньки росли великими групами, утворюючи кільця навколо пня. Іноді вони перекривали один одного, створюючи ефект багатоярусності. Опеньки пахли приємно та свіжо, як ліс після дощу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍