Яна Паувел - Відомство мертвих душ. Тіло без душі, Яна Паувел

Від страху і злості зробилося важко дихати і аристократ нервово розстібнув верхні ґудзики сорочки. Водій стурбовано поглядав на нього через дзеркало заднього виду. 

Еткінс був цінним пішаком у цій грі. Без нього його бізнес зазнає серйозних збитків. Все і так ускладнилося з початком навчального року. А тепер ще й це.

— Розвертайся, — коротко скомандував сід, зустрівшись поглядом з водієм. — Відвези мене в «Нору».

Так простий люд називав бар неподалік від поліцейського відділку. Рікхард з власної волі ніколи б туди не навідався, але тільки там він зараз міг знайти того, хто вміло усе обіграє і замете сліди. Не дарма ж він робив йому знижку, укладаючи угоду.

Жаль звісно Еткінса, але батько чітко дав зрозуміти, кого зробить винним у випадку провалу. І Рікхард точно знав – сумніватися він не буде.

Запах дешевого алкоголю вдарив в ніздрі, щойно він переступив поріг бару. Темно, душно, гамірно… Сід Мерин скривився і пересмикнув плечима.

Ідучи до стійки бармена він звідусіль ловив на собі допитливі погляди поліцейських. І це дратувало його ще дужче.

— Келих Даоського вина, — коротко скомандував він, виклавши на стіл одразу декілька золотих монет.

— Жодне вино в цьому барі стільки не коштує, — нахилившись до нього, прошепотів маг, і його очі зблиснули в темряві.

— Послуга за послугу, — не відводячи погляду, нагадав йому сід і чоловік навпроти невдоволено скрипнув зубами.

— Ейно, заміни мене ненадовго.

До стійки неквапливо підійшла молода симпатична білявка. Кокетливо усміхнулася сіду і заправила за вухо неслухняне пасмо волосся.

— Бажаєш чогось особливого, любчику? — Рікхард мало не скривився від фамільярності. — Не бачила тебе тут раніше.

— Прибережи свої чари для когось іншого, — приземлив дівчину бармен і кивком голови вказав сіду напрямок руху.

Кімната, в яку привів його маг, була напрочуд чистою і затишною. Зручний кутовий диван, великий круглий стіл. Тут запросто могла розміститися компанія з п’яти чоловік.

А ще тут була чудова звукоізоляція. Сід навіть забув на деякий час де знаходиться. Переповідаючи некроманту усе що знав сам, він ліниво гортав меню. Доведеться повечеряти в цьому закладі. І випити також не завадить. Буде дивно, якщо він вийде з бару ситим і тверезим.

— Тільки зроби все чисто, ти ж знаєш, якщо вийдуть на мене, твоє спокійне життя закінчиться, — зрештою закінчив Рікхард і подивився на мага.

Той тільки зуби зчепив. Ще б пак, поліція б і досі ганялася за ним, якби не Рікхард. Та й сам некромант прекрасно розумів – Еткінс надто багато знає. Саме він відбирав підходящих для переселення студентів. Він прикривав їх зникнення і допомагав адаптуватися до нових умов життя.

— Ти ж знаєш, щоб це спрацювало, мені знадобиться щось із його речей.

Рікхард кивнув і, витягнувши з кишені ручку, швидко вивів на серветці декілька назв.

— Ти зможеш знайти його в одному із цих закладів, — заховавши ручку назад в кишеню, простягнув він серветку магу.

Еткінс страждав від нестримної тяги до азартних ігор. Завдяки цьому його і вдалося втягнути у всю цю історію. Осліплений азартом він за гроші і рідну матір ладен був продати, дарма що походив із стародавнього аристократичного роду.

— Одного не можу зрозуміти. В новому тілі з новим іменем, ти міг осісти де завгодно. Чому тут? Хіба тебе не дратують усі ці полісмени?

Некромант вперше з їхньої зустрічі посміхнувся, і цією посмішкою нагадав себе колишнього, наскільки вона була хижою і лукавою.

— Вони так довго за мною ганялися. Уявляєш, які б у них були лиця, якби вони збагнули одного дня, хто саме увесь цей час наливав їм випити.

Від чогось волосся на потилиці встало дибки, і аристократ поспішив пригладити його, натягнувши на обличчя неприродну усмішку.

Покінчивши з розмовами, Рікхард замовив ситну вечерю, – вдома йому шматок в горло не ліз, – і пляшку дорогого вина. Щойно за некромантом зачинилися двері аристократ різко видихнув і відкинувся на спинку дивана.

Треба шукати у всьому позитив. Еткінс і справді знав надто багато для простого пішака. Варто йому потрапити на справжній допит, і всі їхні плани підуть коту під хвіст. Батько мав рацію, цього не можна було допустити. Двері кімнати несподівано відчинилися і Рікхард здригнувся усім тілом.

— Я ж казала! Казала, що це він, — тицьнула в нього пальцем підозріло знайома дівиця.

У неї за спиною одразу ж виник високий і рум’яний чи то від випивки, чи то від сорому чоловік.

— Вибачте за це, — вклонившись йому, промовив він і спробував витягнути дівчину з кімнати.

— Ти шо робиш? — обурилась п’яниця, і наступила хлопчині на ногу.

І Рікхард їх впізнав.

— Слухай, — він мимоволі посміхнувся, — глава, ти ж глава? — уточнила про всяк випадок некромантка, таки увійшовши в кімнату і безцеремонно всівшись за стіл.

— Допустимо, — схрестивши руки на грудях відповів він, уже уявляючи як буде відчитувати Шейна за негідну поведінку його підлеглих.