Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

Розділ 35

Перш ніж почали прибувати кредитори, повернувся Лавр Тулі. З загоном латників-ветеранів, закутих у важку броню по саму маківку. Кіраси та нагрудники воїнів, як художня насічка, прикрашали незліченні сліди від битв та битв. Ретельно зашпакльованих, але так, наче бронник навмисне залишав мітки. А може, саме так і було? Свого роду візитівка ветерана. Щоб кожен одразу міг побачити, що має справу не з жовторотим бійцем, який одягнув свій перший у житті обладунок.

Я зрадів їм, як новорічному подарунку. Навіть більше, ніж купі грошей. Золото, воно, звичайно, необхідна у господарстві річ. А то й майже незамінна. Але, якщо поряд немає людей, готових допомогти, підставити плече у скрутну хвилину… жодне багатство не врятує. Навпаки, ще швидше потягне на дно.

— Доброго ранку, ваша високосте! — Лавр Тулій виступав попереду загону, як дядько Чорномор на чолі богатирів. Тільки не тридцяти трьох, а лише дюжини.

Мабуть, щось видало мої думки, оскільки капітан поспішив пояснити:

— Мій принце — не турбуйтеся, тут не всі! До вас на службу погодилося надійти двадцять шість ветеранів. Зі мною тільки ті, хто не має сімей, і їм зібратися — тільки підперезатися. Решта прибуде до кінця дня чи завтра. Я взяв на себе сміливість, від вашого імені запропонувати і сім'ї поселити тут. Сподіваюся, ви не проти? Жіночі руки у господарстві завжди потрібні. І куховарити, і випрати... Та й дітлахів знайдеться чим зайняти. Гусей пасти... чи на вежах постояти. Малим на радість, а нам — допомога. Очі ж бо у дітлахів гостріші…

— Та заради Бога… Місця повно. До того ж, я думаю, воїни краще боротимуться, якщо доведеться захищати не лише сюзерена, а й своїх рідних.

— Воістину так, ваша високосте… — вклонився Лавр Тулій. — Які будуть накази?

— Ну, спершу відправ парочку з Аристархом. Він скаже, що слід зробити.

Я озирнувся на дворецького, той кивнув головою. Не сумнівайтеся, мовляв. Виконаємо.

— А решту — виставляй на стіни. З хвилини на хвилину чекаю… ммм… гостей. Хочу, щоб вони побачили, що королівство відроджується. І не на словах, а на ділі.

— Слухаюсь, мій принце… — вдарив кулаком у груди старий гвардієць.

— І це… Малюті я обіцяв вільний день, у сімейних справах. Сьогодні нехай ще постоїть на чатах. Для масовості. А як решта ветеранів підтягнеться, відпусти обов'язково.

— Добре, ваша високосте. Як накажете.

Капітан важко потопав роздавати вказівки гвардії, а мене перехопив метр Ігнаціус.

— Мій принце, не бажаєте трохи відволіктися від справ?

— Із задоволенням.

— Тоді я дозволю собі запропонувати вам… — наступної миті ми вже були в літньому саду, і мене радісним писком зустрічало небесне створіння. У сенсі кольору. Втім, місце проживання також збігається. Птах все ж таки.

— Привіт, Сінільго… — пам'ятаючи про міць дзьоба орлана, волі рукам не давав. — Зголодніла? Ну, давай, я тебе нагодую. Поки є час. Тільки ти звикай вже сама їсти. Бо у нас, принців день ненормований. І робочий тиждень також... Сьогодні знайшов час, зазирнув. А може так закрутити… У справах чи в похід вирушу… Тож будь гарною дівчинкою. Не вередуй. Будеш багато їсти — швидше виростеш. Отоді я зможу тебе з собою брати. Маг сказав, що птахи, а зокрема сині орлани швидко ростуть. Домовились?

Пташеня уважно поглядало на мене, по черзі то лівим, то правим оком, і старанно ковтало пропоновані шматки.

— От і добре.

 — Час.

Начебто пару хвилин провів в оранжереї, а на душі стало легко і чисто. Немов спілкування з птахом остаточно змило з неї всю гіркоту та втому.

— Ваша високосте, — кинувся до мене Аристарх, тільки-но маг повернув нас у двір замку.

— Що? Сарацини напали?

— Кредитори... — не зрозумів жарту дворецький. — Дозорці доповідають, до замку наближається кілька легких візків.

— І з чого ти вирішив, що це кредитори?

— А хто ж ще? — здивувався Аристарх. — Лицарі на візках не їздять. Простолюдини — тим паче. Тільки леді, купці чи стряпчі. Але благородну даму чи купця неодмінно охорона б супроводжувала. Так що, не сумнівайтеся ...

— Зрозуміло. Де приймати станемо? В кабінеті?

— Якщо дозволите…

— Аристарху, припиняй свою шарманку. Я вже давно дозвіл і навіть запросив тебе до радників. Ти від посади сам відмовився. А все інше в силі… Тож давай, починай уже радити.

Дворецький зітхнув, демонструючи всім виглядом, що він не проти, але ж так не годиться. І краще б моїй високості це зрозуміти, змиритися і виконувати правила. Тому що весь світ тримається на порядку, а волюнтаризм — це хаос, суєта суєт і зневіра духу.

Ну, або щось таке.

— Думаю, найкраще прийняти їх біля склепу.

— Не зрозумів?

— Ну… вони проїдуть повз тіло, нібито страченого самозванця. До речі, забув сказати, на голову бастарда одягли вінок із лопухів та кропиви. Щоб не залишалося сумніву, хто саме там висить.

Зрозуміло. Я думав, табличку з написом повісять. Не врахував, що поголовна грамотність – прикмета зовсім іншого віку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍