Пол Остер - Нью-йоркська трилогія, Пол Остер

— А не завеликий це будинок для однієї особи?

— Завеликий. Я не піднімався на горішні поверхи, відколи сюди вселився.

— То чому ж купував?

— Так за безцінь. І назва вулиці мені сподобалася. Приваблива така.

— Площа Колумба?

— Так.

— Не розумію.

— Мені здалося, що це — ​добрий знак. Повернутися в Америку, знайти дім на площі імені Колумба. Є в тому певна логіка.

— І тут ти збираєшся померти.

— Точно.

— У першому листі ти писав про сім років. Лишається ще рік.

— Я собі все довів. Немає причин продовжувати. Я стомився. З мене досить.

— І ти попросив мене прийти сюди, бо думав, що я тебе спиню?

— Ні, геть ні. Я нічого від тебе не чекаю.

— То чого ж ти хочеш?

— Я дещо мушу тобі віддати. Я в якийсь момент зрозумів, що мушу тобі пояснити, чому вчинив саме так. Чи бодай спробувати. Я останні шість місяців спустив на те, щоб спробувати викласти все на письмі.

— А я думав, що ти остаточно відмовився від писання.

— Це інше. Це ніяк не пов’язане з тим, що я робив раніше.

— І де ж цей текст?

— У тебе за спиною. На підлозі комірчини під сходами. Червоний записник.

Я обернувся, відкрив комірчину й підняв записник, стандартний блокнот на спіралі на двісті розлінованих сторінок. Я швидко переглянув вміст і побачив, що всі сторінки списані: тим же знайомим письмом, тими ж чорними чорнилами, тими ж маленькими літерками. Я підвівся й повернувся до щілини у дверях.

— І що тепер? — ​спитав я.

— Забирай зі собою додому. Читай.

— А що, як не зможу?

— Тоді збережи для малого. Може, зацікавиться, коли виросте.

— Думаю, в тебе немає права про це просити.

— Він — ​мій син.

— Ні. Він мій.

— Я не наполягатиму. Тоді читай сам. Це все одно написано для тебе.

— А що Софія?

— Ні, їй не кажи.

— Оцього я ніколи не зрозумію.

— Софію?

— Як ти міг її кинути. Що вона тобі заподіяла?

— Нічого, вона ні в чому не винна. Ти ж, мабуть, і так це розумієш. Я просто не створений жити так, як інші.

— А для чого створений?

— У записнику є все. Все, що я скажу зараз, тільки викривлятиме істину.

— Є ще щось?

— Ні, не думаю. Мабуть, ми закінчили.

— Не вірю, що тобі стане відваги мене застрелити. Якщо я виламаю двері, нічого ти не зробиш.

— Не рипайся, помреш ні за цапову душу.

— Я вирву в тебе з рук пістолет. Я тебе вирублю.

— А нащо? Я й так уже труп. Я кілька годин тому прийняв отруту.

— Не вірю.

— Звідки тобі знати, що правда, а що — ​ні? Ти ніколи не дізнаєшся.

— Я викличу поліцію. Вони виб’ють двері й потягнуть тебе у лікарню.

— Один звук від дверей — ​і куля вибиває мені мізки. Ти точно не виграєш.

— То смерть така принадна?

— Я з нею так давно живу, що більше нічого мені не лишилося.

Я більше не знав, що сказати. Феншо мене виснажив, і, слухаючи його дихання по той бік дверей, я почувався так, наче він висмоктує з мене життя.

— Дурний ти, — ​сказав я, нездатний більше нічого придумати. — ​Дурний і заслуговуєш на смерть.

А тоді, приголомшений власною слабкодухістю й легкодумністю, я почав гатити у двері, як дитина, трясучись і плюючись, і сльози стояли у мене в очах.

— Ти краще йди, — ​сказав Феншо. — ​Немає причин із цим затягувати.

— А я не хочу йти, — ​сказав я. — ​Нам ще є про що поговорити.

— Ні, немає. Все скінчено. Забирай записник, повертайся у Нью-Йорк. Більше ні про що я тебе не прошу.

У ту мить я почувався таким стомленим, що ледве тримався на ногах. Я схопився за дверну ручку, щоб не впасти. Перед очима потемніло, я тримався, щоб не зомліти. Не пам’ятаю, що далі. Я опинився надворі, перед будинком, із парасолькою в одній руці й червоним записником у іншій. Дощ ущух, але повітря й досі було сире, я відчував у легенях вологу. Я провів поглядом червоні фари великої вантажівки, доки та не зникла з поля зору. Коли я підвів погляд, то зрозумів, що вже майже ніч. Я рушив геть від дому, механічно переставляючи ноги, нездатний зосередитися на тому, куди йду. Здається, кілька разів навіть упав. Пам’ятаю, в якусь мить стояв на перехресті й намагався піймати таксі, але ніхто не зупинявся. За кілька хвилин парасоля вислизнула мені з рук і впала в калюжу. Я не завдав собі клопоту її підняти.

Я дійшов до Південної станції одразу по сьомій. Потяг на Нью-Йорк відбув 15 хвилин тому, а наступний був аж о 20:30. Я сів на дерев’яну лавку й поклав на коліна червоний записник. Виходили останні пасажири, прибиральник повільно возив шваброю по мармуровій підлозі, я слухав, як у мене за спиною двоє чоловіків обговорюють «Ред Сокс». Я десять хвилин боровся зі спокусою, а потім нарешті розгорнув записник. Я читав, не відволікаючись, майже годину, гортаючи сторінки туди-сюди й намагаючись укласти в голові те, що написав Феншо. Я не кажу тут нічого про прочитане, бо майже нічого не зрозумів. Усі слова мені знайомі, але складені докупи якось дивно, ніби мета полягала в тому, щоб вони перекреслювали одне одного. Інакше я це описати не можу. Кожне наступне речення стирало попереднє, кожен абзац унеможливлював наступний. Тож дивно, що в цілому від записника лишається враження великої ясності думки. Феншо мовби знав, що його останній твір мусить зламати всі мої очікування. Це були слова людини, яка ні про що не жалкує. Він відповідав на питання питаннями, а отже, все лишалося відкритим, незавершеним, готовим до нового початку. Я втратив нитку оповіді вже після першого слова і пробирався наосліп, шпортаючись у пітьмі, засліплений написаною для мене книжкою. Та все ж, попри всю плутанину, було, здається, у книжці щось аж надто продумане, аж надто досконале, ніби, у кінцевому висліді, він насправді хотів лише поразки, ба більше, стати поразкою для самого себе. Але, можливо, я помиляюся. Я був не в тому стані, аби щось читати, тож не виключено, що мої судження викривлені. Я був там, я читав ті слова власними очима, й попри це, мені самому складно повірити в те, що кажу зараз.

Я вийшов на перон за кілька хвилин до прибуття потяга. Знову сипонув дощ, і я бачив власні видихи у повітрі, наче з рота вихоплювалися хмарки туману. Я виривав сторінки записника одну за одною, зминав у руці й кидав у смітник на пероні. Я дійшов до останньої сторінки саме в ту мить, коли під’їхав потяг.

(1984)

Примітки

1

Цит. за: Монтень, Мішель. Проби / пер. Анатоль Перепадя. — ​К.: Дух і Літера, 2006. — ​Т. 2. — ​С. 139–140.

2

Цит. за: Монтень, Мішель. Проби / пер. Анатоль Перепадя. — ​К.: Дух і Літера, 2005. — ​Т. 1. — ​С. 226.

3

Тут і далі: Книга Буття у перекладі Івана Огієнка.

4

Уривки «Віднайденого раю» наведено у перекладі Максима Стріхи (прим. пер.)

5

Керролл, Льюїс. Аліса у Задзеркаллі / пер. Вікторія Наріжна. — ​Харків: Фоліо, 2012. — ​С. 87.

6

Це мій брат. Він божевільний. Мушу йти за ним.