Зигмунт Мілошевський - Безцінний

могли подзвонити з дорученням якогось проникнення, але загалом це сталося тільки один раз. Служба безпеки була так само лінива, як усі публічні служби світу; всупереч поширеній думці шпигуни любили закінчувати роботу о сімнадцятій і вмощуватися з пивом перед телевізором.

Попри це, певно, в основному для того, щоб можна було говорити, що ФСБ ніколи не спить, в усіх департаментах були нічні чергування. Василій нудьгував у своїй частині коридору, а трохи далі, у Службі внутрішньої безпеки, нудьгувала Юлія. А коли люди нудьгують, то їм спадають на думку дурні ідеї.

Фліртували через імейл і смс-ки, спершу невинно й жартівливо, але що далі до ночі, то пікантніше, й усе йшло до того, що рано чи пізно ніби випадково зустрінуться на порожній робочій кухні й накинуться одне на одного як звірі. У цьому не було б нічого поганого, якби Юлія не була заміжньою, а її чоловік Віктор — багатолітнім якщо не приятелем, то близьким знайомим Василія.

Тож перед відповіддю на нескромну смс-ку, яка стосувалася менш видимих частин одягу Юлії, Василій пильно подивився в сумні ясні очі Володимира Путіна і сказав: «Що зробив би на моєму місці ти, Володю? Ну що?»

І тут задзвонив телефон. Номер невідомий. Василій проковтнув слину, переконаний, що це Юлія вирішила перевести їхній флірт на новий етап, етап стогонів по телефону. Він завагався, але вирішив не перебільшувати: зрештою, розмова по телефону — це не гріх.

Про всяк випадок поклав фотографію Путіна обличчям донизу.

— Так?

— Це я. Маєш мені допомогти. І обіцяю, що цього разу неодмінно віддячу.

10

Ліза стисло переказала їм свою розмову з Василієм, не називаючи, звісно, ні його імені, ні функцій. Знали тільки, що це «якийсь росіянин».

— У нас будуть латевські ксиви, — закінчила вона.

— Непогано, — покивав головою Ґмітрук. — Твій хлопець, поза сумнівом, сидить на Луб’янці, а ФСБ відома тим, що використовує російські впливи у колишніх республіках, щоб послуговуватися лівими документами. Прибалтика найкраща, бо достатньо посвідчення особи, щоб без проблем пересуватися союзом. А з балтійських країн Латвія найбільше зрусифікована. Ми матимемо посвідчення чи паспорти?

Ліза знизала плечима, мовляв, дарованому коневі в зуби не дивляться.

— Що тепер? — запитала Лоренц.

— Тепер я повинна зробити вам фото, — витягла з кишені телефон, — а потім чекаємо. Якщо все добре складеться, два дні, не більше.

Лоренц з відразою розглядала їхню нову оселю. Два дні в гноївкозбірнику, важко повірити.

11

Спробували якось улаштуватися. Ґмітрук узявся за полювання, з якого повернувся щоправда без тигрячої полендвиці, зате з кишенями, повними батончиків «Дайм», і кількома пляшками замерзлої мінеральної води.

— Розкурочив автомат на дитячому майданчику, — зізнався він без каяття, роздаючи їм вечерю.

З’їли й вигребли собі яму в найдальшому кутку, тож якби навіть хтось зненацька з’явився в оборі, то мусив би добряче пошукати в сіні, щоб їх знайти. У ямі було м’яко й затишно, а запах тигрячого лайна швидко перестав їм заважати.

Ліза з Анатолем вирішили, що тепло важливіше, ніж дотримання правил пристойності, з’єднали блискавками свої спальники в один і сиділи в ньому разом.

Зоф’я з Каролем не прокоментували, але й не наважилися скопіювати це рішення. Сиділи, притулившись одне до одного, але кожне у своєму спальнику.

Повернулися до перерваної розмови.

— Чи ми знаємо долю всіх картин із колекції? Чи був якийсь каталог, список? — запитав Ґмітрук.

— Ми навіть не знаємо, скільки їх було, — Лоренц повернулася до ролі пані професорки. — Скоріше за все, не менше двохсот, але я чула й про двісті п’ятдесят, і про триста картин. Мілевський купував їх безпосередньо в художників, зберігав у різних резиденціях. У Вільні, Відні, Ґераньйонах, на Санта-Катаріні. Я казала, що навіть про французьких імпресіоністів, про те, що вони писали і кому продавали, у письмових джерелах згадано мало. А в Польщі взагалі все пішло з димом. Німці методично палили архіви, бо знали, що таким чином нищать пам’ять народу. Є оповідь про те, що коли наші повернулися до зруйнованої Варшави в січні сорок п’ятого, вони пішли до Бібліотеки Красінських, де зберігалися архіви давніх документів. Відчинили двері й з полегкістю зітхнули, бо здавалося, що документи вціліли. Течки лежали в стосах, книжки на полицях, рукою дістати. І враз здійнявся протяг, і на їхніх очах усе розпалося на порох і щезло. Дорослі чоловіки, які чимало бачили під час війни, ридали як діти. Замовкла, коли за стіною щось грюкнуло, а потім грізно загарчало. Неймовірно, але тут справді мешкали тигри.

— Ми знаємо найважливіших покупців колекції Мілевського, — мовив Кароль.

— Я сказала б, що знаємо декого з покупців колекції Мілевського. Зокрема тих, хто купив картини для того, щоб ними хвалитися, як-от Національний музей у Варшаві. Якщо тоді, у двадцяті роки, якийсь таємничий багатій купив у Корвіна колекцію французьких імпресіоністів, то в нас немає шансів про це довідатись. Якщо таку колекцію купив у Корвіна антиквар, а потім перепродав таємничому колекціонерові, то теж не маємо шансів про це дізнатися. Розумієте, про що я кажу?

Ліза й Анатоль закивали головами, замислений Кароль бавився соломинкою, зав’язуючи на ній різні вузлики. Зоф’я на мить замовкла, бо мала дивне відчуття, що щось від неї вислизає. Що її висновок логічний, що одне випливає з другого і що як викладачка вишу, вона має право бути задоволена собою. Але також було тут щось рутинне, повторювання перевірених фактів, випробуваних схем, рух по колу одними й тими самими шляхами. А тим часом у цій ситуації повинна шукати нові неперевірені методи. У неї склалося враження, що в останньому висловлюванні, рухаючись старою колією, проминула стрілку, яка могла б її завести куди-інде. Але що це було?

— Я не такий упевнений, — озвався Кароль.

— У чому ти не впевнений?

— Я не певен, що колекція, продана тихцем у двадцяті роки, могла зникнути навіки. Це брехня. Насамперед тому, що, на противагу Юнакові, ці картини не належать до тих, які не продаються.

— До чого ти ведеш? — запитала вона.

— Рафаеля слід продавати таємно і тільки на чорному ринку. Невідому колекцію імпресіоністів — ні. Зовсім навпаки. Її поява накрутила б таку інформаційну істерію в усьому світі, що кожне з тих полотен коштувало б навіть не десятки, а сотні мільйонів доларів. Немає жодного сенсу тримати таку колекцію у схованці.

— Ну, кажи далі.

— Тому існують такі варіанти. Перший: цієї колекції немає.

— Найімовірніший, — підтвердила Лоренц.

Ліза й Ґмітрук кивнули головами. Мали вигляд як ложа насмішників з німого фільму.

— Другий: колекція все-таки існує. Змінила власника десь у 1922–1945 роках. Хтось купив її