Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

і в ту ніч явився блаженному Іванові святий мученик Василиск, кажучи: "Уповай, брате Іване, завтра-бо обидва будемо разом". Той-таки святий мученик явився і пресвітеру його церкви, кажучи: "Приготуй місце братові Іванові, йде-бо до нас!" Коли настав день, молив святий Іван воїнів пробути там до п'ятої години, вони ж не послухали, але намагалися йти спішно, маючи там дорогу по воді. І, пустивши корабля, пливли швидко, ніби птиця перната летячи, і в малому часі відпливли від міста на тридцять стадій. За Божим скеруванням відтак сталося, що пристали при церкві святого Василиска, і здивувалися вельми. Іван же знову молив їх, щоб почекали трохи на тому місці, доки помолиться в церкві. Вони ж, бачачи Божу силу, що раптово перепинила їм дорогу і невидимою рукою привела на попереднє місце, не забороняли, щоб сталося за Івановим бажанням. Той-бо зайшов до церкви, попросив церковних світлих священичих риз і все одіння своє змінив аж до чобіт, а свою одежу, яка була з ним у кораблі, роздав. А в церковній здійснив Святу Літургію і причастився пречистих і Животворящих Чесних Дарів Тіла та Крові Христової, а по достатній молитві учинив благодарення, дав останнє цілування тим, що з ним були, і ліг, кажучи звичайне для себе слово: "Слава Богові за все!" Також хресне на собі учинив знамення й прорік останнє слово: "Амінь!" І тоді віддав духа свого у руки Божі, в самий день Воздвиження Чесного Хреста, носив-бо хреста свого проздовж усього життя, розпинаючись для світу і співрозпинаючись із Христом. І покладений був у тій-таки церкві вкупі зі святим мучеником Василиском. Збулося-бо пророцтво святого Єпифанія Кипрського, коли сказав йому: "Не дійдеш до того місця, на яке виженуть тебе", — а був ведений у Питиунт. Так загас світильник церковний, так замовкли золоті вуста, так завершив подвиг і протяг життєвий добрий подвижник і страждалець, проживши на престолі шість літ, у вигнанні три літа провів, переводжений із місця на місце.

Помер-бо великий той усього світа вчитель; два пресвітери й диякон, що йшли за ним аж до останнього дихання, багато плакали за своїм вітцем, ідучи в Рим до папи Інокентія, і все йому звістили докладно, що перетерпів святий Іван і з якої причини. Оповіли й про успіння його, як перед відходом приходили до нього святі апостоли Петро та Іван Богослов і що казали, як явився йому святий мученик Василиск. Інокентій, це все вислухавши, почудувався вельми й опечалився щодо неправедного вигнання та смерті такого вчителя і стовпа церковного. Звістив-бо про те папа царю Онорію, Аркадієвому братові, котрий царював у Римі, і гірко пожаліли обидва — і цар Онорій, і папа Інокентій. І тоді писали до царя Аркадія. Папа ж од себе написав: "Кров, — мовив, — брата мого Івана волає до Бога на тебе, царю, як колись кров праведного Авеля волала на братовбивця Каїна, і всяко відомщена буде, що в час миру гоніння на Божу Церкву підняв ти. Вигнав ти такого істинного пастиря, вкупі ж із ним і Христа Бога вигнав ти, наймитам, а не пастирям стадо ти вручив". Це і багато іншого писав Інокентій до Аркадія, відлучаючи його та Євдоксію із ним од Божественних Тайн, а всіх, що святого Івана скидали, анатемі віддав. Теофіла ж, який не тільки чуже санові, але християнству чинив, на соборний суд закликав, щоб прийняти кару за ділами. Онорій же від себе писав до брата Аркадія. "Не знаю, — сказав, — яке протиборство і бісівське дійство звабило тебе, брате, що жінці віддав себе, послухав її і вчинив таке, чого жоден благочестивий християнський цар не чинив, бо присутні тут преподобні єпископи волають на царство ваше, що великого Божого архиєрея Івана без суду, супротивно канонам, із престолу скинувши і вельми великим ув'язненням умучивши, силою життя позбавили".

В тому листі, при кінці, схиляв його до покаяння і щоб відомстив тим, котрі були винуватцями такого в Церкві сум'яття та Іванового вигнання. Аркадій-бо прийняв послання від брата і від папи, впав у невимовну скорботу, в печаль та у велику боязнь і, вишукавши в місті тих, що на Івана повставали, по різному покарав їх: одних мечем усік, інших із сану безчесно скинув, а деяких єпископів, котрі судили святого Івана, що були натоді в Царгороді, схопивши, повелів зачинити із налягами у народній темниці, серед них був і Ісхиріон, син Теофілового брата. До самого Теофіла писав вельми жорстко, повеліваючи йому готовим бути на суд у Солуні, щоб прийняти достойну покару своїй злобі. Жінку свою Євдоксію в іншу палату прогнав, і зачинив, і повелів, щоб ніхто не приходив до неї, тільки рабиня, а родичів її всіх, що були приспішниками її злоби, відігнав, маєтки їхні забрав, а інших ранами й темницями умучив. Відтак писав до папи Інокентія, звіщаючи про все, що учинив, і смиренно просячи прощення із покаянням. Писав-бо до брата Онорія, молячи його, щоб упросив папу, аби розрішив його від одлучення, аби Причастя сподобив їх, а блаженного Івана поміж святих нехай упише.

Коли все так чинилося, Бог помсти Господь почав віддавати сам помсту ворогам угодника свого Івана, бо на всіх них люті напустив покари ще на землі, щоб усім гіркими померти смертями, за пророцтвом блаженного Аммонія: єпископам-бо, і клирикам, і мирським владам, і взагалі людям, що неповинно постали на святого Золотоустого, огудно проти нього говорячи, і зволяли на його вигнання, одним люті шкоди по всьому тілі учинилися, всю плоть їхню загноївши і смерті віддавши, іншим руки й ноги усохли, ще іншим сокровенні місця загноїлися, численна черва народилася, й учинилося, що довгі дні нестерпний сморід відходив. Один із неправедних тих судей із коня впав, праву руку поламавши, що неправдиві вини писала на неповинного й чистого серцем, праведного Івана, там-таки й помер; другий онімів і руки мав усохлі, не міг і до вуст їх піднести — так і помер; іншому язик, що вимовляв на святого Івана огуди, загнившись, розпух. А що на вустах лежав кляп, через віщо нічого не міг говорити, то на хартії написав, сповідаючись гріха свого. І було видно великий гнів Божий, який карав усілякими карами тих, що стали винуватцями Іванового вигнання.

Теофіл, патріярх Олександрійський, збувся суду людського й покари, бо папа Римський Інокентій невдовзі помер, одначе не збувся суду Божого, але впав у руки праведного Судді та Помстителя — погубив-бо розум від печалі й сорому, якого зазнав від усіх за