Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

З першого ряду, розвертаючись обличчям до залу, піднялася щаслива і всміхнена Катерина!

Глава тринадцята

Уночі на місто навалилася буря.

Вона налетіла з півночі і принесла із собою запах скель та лісів гірської Шотландії. Здавалося, буцім Лох-Неська потвора знялась у повітря і тепер кружляла над Единбургом, закликаючи до себе духів стихій. Ундіни, ельфи, гноми та сильфіди, вогняні саламандри співали тужну пісню, що пронизливим відгомоном бриніла у трубах коминів, шпаринах під’їздів, кронах дерев, тривожила морські хвилі, що дибилися, мов шерсть на загривку в собаки, коли той відчуває близьку присутність ворога.

Спалахували за далекими пагорбами блискавиці, кульові блискавки пролітали порожніми вулицями, заглядаючи в темні вікна, проходили через стіни, іскристими кулями зненацька починали пекти сонних людей. Інколи вони вибухали — і тоді у квартирі починалася пожежа. Допіру справні водопровідні крани зривалися з різьби, і неприборкані водяні цівки заливали цілі поверхи.

Вітер стягував з дахів черепицю, металеві листи, вичавлював віконні рами, ламав дерева. Обірвані високовольтні дроти теліпалися по землі, немов щупальця октопуса, здіймалися над мостовими, іскрили. Під напором підземного багна заворушилися каналізаційні люки. Лайно розтікалося мостовими та тротуарами, затоплювало майстерні художників, напівпідвальні приміщення маленьких магазинчиків нижнього міста.

— Скільки живу, не пам’ятаю такого жахіття, — бубонів старий безхатченко, якого інші волоцюги називали Айком, з подивом дивлячись, як у небі гризуться сонми хмар, хоч в їхній схованці було досить затишно. З одного боку — висока скеля, з іншого — громадська вбиральня. Біля скелі — смітник. За вбиральнею густі кущі і галявина, встелена картонними листами та засмальцьованими карематами. Гарна схованка, аби перебути ніч.

— Хей, Айку, так скільки тобі насправді років? — поцікавилася молода припанкована дівчина, хлопець якої примостився в неї на колінах, намагаючись заснути.

— П’ятдесят вісім.

— А виглядаєш на всі вісімдесят, — пожартувала вона, але ніхто навіть не усміхнувся.

— Краще розкажи ще раз, як ти побував на тому світі, коли напився тої отруйної горілки з миш’яком, — просить її хлопець, і старий Айк починає свою розповідь.

— Сплю я на лаві і сниться, що підходить до мене колишня дружина. Ніжно так кладе мені на обличчя ніжну свою ручку і починає гладити. У мене аж встав...

— Та ну, скільки можна слухати цю маячню, — підвівся із землі темношкірий хлопець із дредами, дуже схожий на Боба Марлі. — Піду краще подивлюся як там той росіянин...

І поки інші безхатченки слухали оповідь старого Айка, Боб Марлі почимчикував до смітника, де навалені горою лежали чорні кулі, що їх комунальні служби зазвичай вивозили о шостій ранку.

Влітку безхатченки майже до ранку палили багаття у металевій діжці, ховаючись від поліції за громадською вбиральнею, розташованою у низині Іст Принцес-стрит Гарден.

Позавчора до них прибився один персонаж, який називав себе «грейт раша артіст» і поводився дуже дивно. Мало того, що він забрів сюди, маючи в руках два пакети, забитих під зав’язку дешевим португальським вином, так наступного дня дав Айку цілих сто фунтів, аби той закупив якоїсь їжі і ще дві дюжини пляшок дешевого пойла для всієї компанії. Лишень весь час питався: де тут найближчий телефон і хто в разі чого зможе терміново викликати «швидку»? З моменту прибуття до табору він бухав нарівні з усіма, але з настанням ночі полишав компанію, вмощуючись біля сміттєвих пакетів, наче щось пильнував. У таборі його поза очі так і називали «Раша».

— Ей, Раша, ти не спиш? — поцікавився у нього Боб Марлі.

— Заткнісь, прідурок, кажется, щас начньотся.

Майже відразу по його словах, на купу сміття впало людське тіло, зірвавшися з оглядового майданчика, розташованого на скелі на висоті ста футів.

— Бєгом! Бєгом визивай «скорую»! — схопився з ніг Раша. — Кол ту амбуланс, прідурок! — заволав щосили, кидаючись розгрібати сміття, в купах якого лежав непритомний молодий хлопець у костюмі ковбоя Мальборо.

Темрява на якусь мить накрила мене. Але відразу по тому все потонуло у всеосяжному сяйві. Я плив у ньому, намагаючись вловити бодай звук. Проте нічого, окрім тиші і світла, довкруж мене не було. Навіть подумалося: а що буде, коли заплющити очі? І в ту саму мить, коли я стулив повіки, то побачив себе ніби згори. Ось тіло моє у костюмі ковбоя Мальборо лежить на смітнику, серед чорних мішків, а Микитич (звідки й взявся?) намагається мені робити штучне дихання.

— Як так може бути, — дивуюся, — що лежачи на смітнику, я одночасно пливу в морі світла? І де я справжній? Чи той, що лежить на смітнику? Чи той, що пливе у світлі?

Не знаю, скільки часу я провів у своїх роздумах, збагнувши одну дуже важливу річ: навіть коли ти лежиш на сміттєзвалищі, насправді можеш плисти в потоках світла і навпаки. Виявляється, що життя — сон тіла, закутого в темряву. Та тільки я дістався цієї істини, як десь поруч пролунав голос:

— Ти дійсно довбойоб? Чи просто прикидаєшся?

Ураз сяйво, у якому я плив, почало тьмяніти, розвіюватися, і за якусь мить я побачив, що стою на зеленій галявині, посеред якої у вже знайомому мені кріслі-гойдалці сидить Наставник і квітучі яблуні сиплять на його коліна рожеві пелюстки. Вдалині граються діти, дуже схожі на мене.

— Якого хєра я тебе вчив? Щоб отак через бабу стрибнути головою вниз з тридцятиметрової висоти?

— Згори мені ті мішки здалися гострими каменями... — намагався я виправдатися. — Адже лютий холод оповив мою душу, саме так, як розповідали колись про це голуби...

— Але голуби ще розповідали тобі про любов і вдячність, які долають лютий холод! Подивися на своїх онуків, які граються в мене за спиною, — вказав Наставник туди, де гралися діти. — Ти хочеш, щоб їх не було? — здається, він розлючений не на жарт. — Ти бачив світло?

— Так.

— Ти був у темряві?

— Звичайно.

— То де ти справжній? Той, що лежиш у карнавальному костюмі на смітнику в Единбурзі, чи той, що стоїш переді мною?

— Хочеться вірити в того, що стоїть перед вами... — ніяково знизав я плечима.

— Ні, ти маєш визначитися: або ти вдягнене в карнавальний костюмчик слабкодухе лайно, якому місце саме на смітнику, або ти, бляха-муха, Воїн, якого я плекав у тобі все життя. Зауваж, плекав поволі, старанно, відкриваючи тобі сторінку за сторінкою. І