Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Того ж вечора втікло двох з бараку: видушили вікно на другому поверсі, скочили – збили вартового священика й гайда в ліс.

13 – 17 червня.

Вже другий день побуту на пункті підтвердив остаточно, що тут не до культроботи. Лякався я колись тяжкої праці на нашому пункті. Тут же проти нашого – жах. Затемна виходять, вночі приходять, правдивіш – прилазять. Приділи роботи вдвоє більші від наших, робота акуратна, чиста, бо десятники стоять над головою й собаками гавкають. А карцер – куди нашому! Пристосований до літніх умов: у підвалі, під бараком, у багні, в нижчому поверсі, де стати не можна найнижчому чоловікові, а сісти нема як – болото, вода по вуха; та й стояти в тому болоті не мило, бо ще з зими сніг не розтав, температура лютнева. Більш двох годин не постоїть найміцніша людина. Хто ж переночує, того другого дня відправляють до «лікарні».

А режім страшний. За слово, за найменший порух, непослух – до карцеру, на сухий пайок.

Верховодить усім рукраб, як на 12-му. Він гордий «дисципліною» й «порядком» на пункті; хвалиться, що його пункт по будівництву перший на участку. За це йому вище начальство дозволило виписати жінку на цілий місяць.

З обуреннями вислухував я, як вихваляється цей кат успіхами, що обійшлися з десятки людських жертв та сотні каліцтв.

Першого дня я заговорив про полекші. Насів зразу на старшого охорони. Цей, слабодуха й нерозвинена людина, погодився, що стан в’язнів жахливий, що експльоатація немилосердна, і обіцяв мене підтримувати. Коли ж заговорив я з рукрабом, він став сміятись з мене. Побачивши мою впертість, зауважив, що моє діло культробота, а не праця й стан в’язнів.

– Главное на пункте, – каже, – проізводство, п’ятілєтка, а культработа пастольку-паскольку.

Було видно, що нічого я тут не зроблю: навіть познайомитись, поговорити з в’язнями не вдасться. Вдень на роботі, а ввечері: щойно посходились з роботи – вечеря, не встигли кінчити – провірка, після провірки зайдеш у барак – всі сплять, як побиті, нужденним сном. Тоді стріляй з гармати, золото даруй – не розбудиш нікого. Кожний завмирає на тих 3 години, щоб закріпитись силою до завтрішньої муки. Годі було й думати про якусь культроботу, коли люди, дібравшися до нар, з жадобою засипляють, дарують їжу, аби хоч трохи відійти від 18-годинної праці.

Два дні заглядав я до бараків і, крім хворих, ні з одним в’язнем не говорив докладно. Оголошував, хто має якусь скаргу, заяву, листа писати – заходь у «красний угалок», – ніхто й носа не показав.

Щоб залишити по собі якийсь слід, рішив я видати хоч стінну газету. Та й це не вдалося. Переписувати читким почерком просив, хворого з «околодку», а нарисувати заголовок найшов одного рисівника. Погодився він намалювати з умовою, що звільнять на день від лісу. Пішов до рукраба – не погоджується «на блат» звільняти від роботи.

Вилаявся я й махнув на всяку роботу.

Пішов по робочих дільницях. Перевіривши уроки, порівнявши їх з нашими, не міг витримати, щоб не поділитись з в’язнями почуттям обурення. Насів на десятників, що не протестують перед рукрабом, не стають в оборону арештанта. Один з блюдолизів-десятників доніс рукрабові, що я підбурював робочих до страйку.

Мокрим рядном накрив мене рукраб, арештом настрашив, але я не лякався: йому я не підвладний, а коли мої розмови з в’язнями він вважає за бунт – хай пише до участку, я ж довше тут не залишаюся й причину відходу з пункту теж відповідно умотивую.

Якраз вели на наш пункт пійманих 6 чоловік-утікачів із хозкоманди. З ними я вернувся на свій пункт.

Дорогою розповіли мені невдачники-втікачі про свої пригоди й муки.

Три дні йшли добре – були бадьорі, хоч дороги ніхто не знав. Коли ж вийшли харчі – почались страждання. Ота чортяча зима прибила зовсім. Добивалися до річки, може трапиться якась оселя. Йшли дні і ночі, мокрі, перемерзлі до кісток – ніде нічого. Голод і холод так припік, що всі погодилися б вернутись на будь-які муки, щоб хоч годинку нагрітись та бодай крихітку голод заморити.

Налізли на барліг. Щойно туди – як звідтіль схопився медвідь, згодом другий. Дехто закам’янів зі страху й оторопіння, а дехто навтьоки. Тільки Пальчинський не втратив духа: вхопився за сокиру й зично, розпачливо скомандував:

– Не тікай ніхто! Всі на звіря!

Та поки Сліпченко виняв сокиру, медвідь перепоров йому твар і вирвав півбока.

Підскочив Пальчинський і розмахом зі всієї сили розрубав голову медведю, аж сам упав від удару й наштурхнувся на гиляку.

Другий медвідь, що виліз пізніше й отягався, тепер став рішучий. Почувши рев забитого товариша, він кинувся на гурт, що відмахувався ломаками: збив, поламав Гуменюка, обхопив і жбурнув зі страшним ревом Соловйова. Третій з сокирою (забув прізвище) видався трус: замість влучити мент і тріснути медведя, він мотався на місці й захищав себе.

У цю мить піднявся Пальчинський, забіг ззаду і вдарив медведя по хребті. Він скрутився, застогнав волячим ревом і повалився. За хвилю знявся, кинувся знов, але безсило впав від кількох ударів деревом.

Всі кинулися до своїх. Соловйов був мертвий, Гуменюк стогнав, а Сліпченко качався в страшних корчах. Стояли над ними безпорадні. Трус із сокирою, відчуваючи свою вину перед товаришами, розірвав сорочку й перев’язав Сліпченка.

Становище було, звичайно, важке. Але не до сентиментів. Попрогортали сніг, наздирали кори, зробили колибу, розвели вогонь, улаштували зручніше ранених, прикрили їх і заходилися патрошити медведів.

За годину хворі лежали в колибі на медвежім футрі й постогнували, а всі здорові тримали на шпичках зажарене медвеже м’ясо й пожадливо похрупували, розповідаючи щораз веселіше недавню наглу пригоду. Особливо сміялися з труса; дехто лаяв, докоряв, що з таким і вмирати страшно. Зате вихваляли Пальчинського, обрали його отаманом.

Нагадали про ранених, кинулися, щоб їм дати, аж Сліпченко неживий.

– Царство небесне, – сказав сумно Валовий, знявши шапку.

Всі повставали, посхилявши голови. Рішали, що робити далі. Постановили переждати, поки розтане сніг, пересушити все мясо, і з теплом, як видужає Гуменюк, рушити в дорогу.

Поховали з тихим сумом свої жертви, укріпили колибу й зажили чотири дні. До несолоного, солодкуватого м’яса звикли й відживлялись добре. Гуменюк став поправлятись.

Але п’ятого дня, як сніг починав танути, почули собачий гавк. Всі вийшли з колиби прислухатись. Виразно розбирали, що собака наближається.

Заметушились. Одні тікати радять, другі підождати, може то вільні мисливці. Проте кожний був напоготові. За десять хвилин собака був коло колиби й безперестанно гавкав, повертаючись у той бік, звідкіль прибіг.

– Тікаймо, – запропонувала більшість і вже намірились рушати.

– Стій, не розбиватись, бо купками переловлять, як курей, – заперечував Пальчинський. – Може, які мисливці, чого боятись, – шлях покажуть, знатимем хоч де ми.

Ще він не скінчив, як у кроках десять