Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

очима, чують пугукання буксирів, коли сторожа, присвічуючи кишеньковими ліхтариками, випускає їх у бокові двері. Щось собі бурмочучи, вони вмощуються на сидіннях лімузінів і мчать до верхньої частини міста на дзвінкі Сорокові вулиці, що переблискують білими, немов джін, жовтими, неначе віскі, шипучими, як сідр, огнями.

Вона сиділа біля туалетового столу, скручуючи волосся в зачіску. Він стояв, схилившися над нею, встромляючи діямантові шпоньки в сорочку опецькуватими пальцями. Лавендового кольору шлейки звисали з фрачних його штанів.

— Джеку, я хотіла б щоб ми покінчили з цим, — плаксиво мовила вона, держачи в зубах шпильки.

— З чим, Розі?

— З цією компанією Пруденс… Слово чести, я дуже непокоюся.

— Алеж усе йде як слід. Нам треба тільки обкрутити Ніколза, тай годі.

— А як він потягне до права?

— Ой, ні! Це коштуватиме йому надто багато грошей. Йому куди вигідніше погодитися з нами… Крім того, за тиждень я зможу заплатити йому готівкою. Якщо ми переконаємо його, що у нас є гроші, то зовсім цим укоськаємо. Хіба він не говорив, що буде в Ель Фей сьогодні?

Розі щойно встромила гребінця з штучними діямантами в своє чорне волосся. Кивнувши головою, вона підвелася. Це була гладка, стегнаста жінка з великими чорними очима й лукуватими бровами, одягнена в корсет, облямований жовтим мереживом, і в рожеву шовкову сорочку.

— Одягни все, що у тебе найкращого, Розі. Я хочу, щоб ти прибралася, немов різдвяна ялинка. А тоді ми поїдемо до Ель Фей і приголомшимо цього Ніколза. Взавтра я мотнуся до нього й зроблю ту пропозицію… А тим часом, давай перехилимо чарочку.

Він пішов до телефона.

— Пришліть нарубаної криги й дві пляшки содової води на четвертий поверх, чотири. Прізвище Сільвермен. Тільки швидше!

— Джеку, давай покинемо все це, — вигукнула, зненацька, Розі. Вона стояла біля дверцят шафи, держачи на руці сукню. — Я не стерплю цього неспокою… Він уб’є мене! Давай поїдемо до Парижу, до Гавани, де хочеш, і почнемо все знову.

— І тоді неодмінно потрапимо на слизьке. Нас обвинуватять у великій крадіжці. А ти ж певно не хочеш, щоб я все життя носив фалшиву бороду й чорні окуляри?

Розі засміялася.

— Ні, не думаю, щоб тобі личив такий ґрим… Ой, якби ж ми були, принаймні, у шлюбі.

— А хіба для нас з тобою це має якесь значення, Розі? А так мені можна закинути ще й двоженство. Це добра справа!

Розі здригнулася, коли слуга постукав у двері.

Джек Сільвермен узяв тацу, де стояла миска з кригою, поставив її на стіл і видобув з шафи чотирикутну пляшку віскі.

— Мені не наливай. Щось не хочеться пити.

— Дитинко, ти мусиш прибрати себе до рук. Одягайся та підемо до театру. До дідька, я бував і не в таких пастках! — Держачи склянку в руці, він наблизився до телефону. — Дайте мені газетний кіоск… Галло, серденько… А, звичайно, я давній ваш приятель… Безперечно, ви знаєте мене. Гляньте, чи не зможете здобути мені два квитки на «Божевільних». Це — ідея… Ні, я не можу сидіти далі від восьмого ряду. Оце чудово, дівчатко… Подзвоніть мені за десять хвилин, гаразд, голубко?

— Слухай, Джеку, а в тому озері справді є бура?

— А звичайно. Хіба ж ми не здобулися на висновок чотирьох експертів?

— Та воно так. Я весь час чудувалася… Але, Джеку, якщо це минеться, обіцяй мені ніколи більше не встрявати в такі очайдушні витівки.

— Добре. Мені й не треба буде. Яка ж ти жарко-червона в цій сукні.

— Тобі подобається?

— Ти скидаєшся на бразілійку… не знаю… щось тропічне.

— У цьому таємниця моїх чар.

Голосно задзеленчав телефон. Обоє зірвалися на ноги. Вона притулила собі руку до вуст.

— Два в четвертому ряді? Гаразд. Ми зараз будемо внизу й візьмемо їх. Не можна, Розі, так лякатися. Ти й мене, врешті, лякаєш. Треба прибрати себе до рук.

— Ходімо, попоїмо, Джеку. Я цілісінький день нічого не їла, опріч вершків. Гадаю, що мені не варто більше худнути. Досить я вже схудла від цих хвилювань.

— Облиш, Розі… Ти нервуєш мене.

Вони спинились у вестибюлі біля столика з квітами.

— Дайте мені ґарденію, — мовив він.

Надимаючи груди, скривив уста в посмішку, поки дівчина приколювала йому квітку до петельки фрака.

— А яку квітку візьмеш ти, люба? — велично повернувся він до Розі.

Та зібгала вуста.

— Не знаю, що личить до моєї сукні.

— Поки ти вибиратимеш, я піду по квитки.

Відкинувши поли пальта, щоб видно було білу крохмальну маніжку, й витягши з рукавів манжети на опецькуваті руки, він, бундючно виступаючи, попростував до газетного кіоска. Поки загортали в сріблястий папір червоні троянди, Розі куточком ока стежила, як він, схилившися над журналами, приязно розмовляв з білявою дівчиною. Вернувся назад з блискучими очима, держачи квитки в руці. Розі приколола троянди до свого хутряного коміра і, взявши його попід руку, вийшла разом з ним крізь обертові двері в холодну, блискучу, електричну ніч.

— Таксі! — гукнув він.

-----

В їдальні чути дух грінок, кави й Нью-Йоркського «Таймзу». Марівейли снідали при електриці. Мокрий сніг бив у вікна.

— Парамоунтські папери впали ще на п’ять пунктів, — обізвався з-за газети Джемз.

— Ой, Джемзе, це жах, бути таким причепою! — поскаржилася Мейзі маленькими, пташиними ковтками п’ючи каву.

— І потім, — встряла місис Мерівейл, — Джек немає вже ніякої справи з фірмою Парамоунт. Він завідує реклямою у «Славетних Акторах».

— За два тижні він їде на схід. Казав, що сподівається після нового року бути тут.

— Хіба ти одержала другу телеграму, Мейзі?

Та кивнула головою.

— Знаєш, Джемзе, Джек ніколи не пише листів, а завжди телеграфує, — сказала місис Мерівейл синові.

— Він мабудь закидає всю квартиру квітами, — буркнув із-за газети Джемз.

— Все телеграфом, — з тріюмфом зазначила місис Мерівейл.

Джемз поклав газети.

— Сподіваюся, що він справді такий хороший хлопець, яким здається.

— Ой, Джемзе, ти жахливо ставишся до Джека… На мою думку, це гидко. — Мейзі підвелася з місця й пішла за запону до вітальні.

— Коли він збирається стати моїм зятем, то, гадаю, я маю право висловити свою думку про нього, — буркнув Джемз.

Місис Мерівейл пішла слідом за дочкою.

— Вернися, Мейзі, та кінчай сніданок. Джемз хоче просто подратувати тебе.

— Я не хочу щоб він говорив таке про Джека.

— Алеж, Мейзі, я вважаю Джека за дуже хорошого хлопця. — Оповивши дочку рукою, вона повела її назад до столу. — Він дуже простий і, я знаю, йому властиві добрі пориви… Певна, що за ним ти зазнаєш щастя.

Мейзі сіла знов. Обличчя їй під рожевим капором видавалося надутим.

— Можна мені, мамо, ще чашку кави?

— Ти ж знаєш, голубко, що тобі не слід пити дві чашки. Лікар Ферналд каже, що це ти від кави така нервова.