Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

— То що: в шахи чи в карти?

Я вибрав шахи, в карти татко мене обігравав, а в шахи не завжди. Він сьогодні трохи під мухою, тож мав я надію, що виграю. Окрім того, чудово знав, що бабця додому не пішла, а стирчить у нас під вікном і підглядає у щілинку між рамою та фіранкою: коли засядемо за шахи, їй стане нудно, і вона піде до себе, а коли карти — насторожиться, бо татка карти збуджували, і він при вдачі чи невдачі відчував потребу підігрівати себе вином із льоху. Ми розклали фігури, і я почув за вікном лопотіння капців — бабця пішла. Зробив перший хід, бо грав білими, і задоволено роззирнувся навкіл: надто рідко буває, що ми з татком лишаємося вдвох. Вікна обступила щільна пітьма, там, у тій пітьмі, — п’яниці, вужі й гадюки, а тут тепло й тихо, і світло лампочки, і сидить на радіоприймачі кіт. Він тільки-но прокинувся, безтямно розширює очі й досипає свої сни: про мишей вони чи киць — хто і зна! А може, про рибу, яку наш кіт любить над усе, бо належить до породи рибожерних, а може, наш кіт також відчув, що це останній спокійний вечір у його житті в цьому домі, бо баба Ганя, яка поселиться тут завтра, виявиться лютим ненависником котів, і цей кіт перейде жити до бабці, яка прийме його до себе не так із любові, як із відчуття помсти й лихоносності. Там, у бабці, він спаде з тіла, бо та посадить його на сувору дієту, та й сама вона сидить на дієті — надто мала в неї пенсія, а татко допомагає їй тільки фізично, а не матеріально; вона, бабця, тим котом протуркоче мені вуха, скільки вона на нього тратиться, а де діти нещасну тваринку, яку та бабера нещадно виперла з хати. Отож кіт тепер сидів на приймачі в напівсонамбулічному маренні і востаннє впивався затишком рідного дому, а татко задумливо чухав маленьку, кругленьку лисинку на тім'ї, бо я його загнав на слизьке майже відразу.

— Чекай, я скочу в льох! — сказав татко.

— Ну, тат, — заперечив я, — тоді ти мені напевне програєш!

— Гм! — зашкробав лисинку татко. — Ну, гаразд! — Він раптом зробив блискучий хід, ну, просто чудовий хід, і аж засміявся із задоволення. — Як я дав?

Тепер випадало задуматися мені, а він, побачивши кота в його сонамбулічному заціпенінні, раптом просякся до нього сентиментом.

— Ходь сюди, босяк!

Кіт моргнув лівим оком, але йти до татка й не подумав. Я зробив хід, не менш блискучий, як передоцім татко, і він змушений був забути про кота — треба було викручуватися. За вікном знову зачопали бабчині капці — перевіряла, чи татко на місці і чи граємо ми в шахи. Ми в шахи грали, і капці прочопали назад.

І мені раптом стало дивно тужно в цьому вечорі, так ніби я прощався з якоюсь частинкою життя, так начебто не бабця підходила до нашого вікна й підглядала в шибку, а ота придумана мною й неіснуюча молода матінка моя — красуня писана; мені здалося: вийди я в цю хвилю надвір, і ніч відхлине від нашого дому, і відповзуть усі гадюки-вужі, і покинуть свої кубла п’яниці, і бездомні жінки з тих кубел згадають про свої родини й домівки, а зело раптом виросте на п’ядь, а дерева — на дві п’яді, і я вдихну у себе цілющого повітря і сам стану на п’ядь вищий, сильніший, розумніший, адже життя моє ніколи не було веселе, більше смутне, бо такий прийшов я у цей світ — смутне дитя, якому дано рости інакше, ніж усі діти, бо воно — ніби будячок на смітнику, отакий собі нікому не потрібний бур’янець.

— Ну, чого не дивишся на дошку, — невдоволено сказав татко. — Ти ж віддаєш туру.

Він був милостивий — татко — і ніколи не хапав у мене фігур, через це й програвав здебільшого. Я прийняв його милість, туру собі врятував, а тоді — раз і раз, і татко звів догори руки, здаючись — може, він мені спеціально програвав? Коли так, то для чого? Адже грав я увіч за нього сильніше.

4

Бабу Ганю привезли наступного дня у вантажівці. Мама з натугою вилізла з кабіни, відразу ж видобула пістолета-інгалятора і впирхнула в себе ліки. З кузова зіскочив якийсь майже чорний дядько у сірому кортовому костюмі і взутий у кирзові чоботи. З’явився й шофер, вийшов татко, який того дня з роботи відпросився; бабця стала віддалік аж у своєму подвір’ї, ніби боялася, що і її закличуть звантажувати бабу Ганю, підтисла долішню щелепу, і рот її запав. У руки взяла паличку, щоб усі бачили, яка стара вона й немічна, хоч з паличкою загалом не ходила. Її обличчя перетворилось у холодну маску, але я не мав часу стежити за бабцею, бо кортіло зазирнути в машину, адже там лежала, вивищуючись над бортами, гора-людина.

— Кличте людей! — сказав чоловік у сірому кортовому костюмі, — бо самі ми не допремо.

— Ов! — гукнула мама, і з бур’янів одразу ж озвалося: — Ов!

Це був умовний поклик п’яниць, і моя мама вміла ним чудово користуватися.

— Йдіть котрийсь сюди! — гукнула мама, і з бур’янів вилізло щось людиноподібне, неголене, червонопике, босе, у виваляних штанах і сорочці, що висіла поверх голого тіла.

— Хочете заробить на півлітра? — сказала мама, ще раз дихнувши з інгалятора.

— Не на палітра, а палітра, — уточнило хрипко людиноподібне. — На брата. Шо там дєлать?

— Поможете бабу перенести, — сказала по-діловому мама. — Скіко вас там?

— Сьодня п’ять, — сказало людиноподібне.

— Клич усіх.

— А шо, вона така тяжка? — обережно спитало людиноподібне.

— Сто сімдесят два кільо, — відповіла мама.

Людиноподібне присвиснуло.

— Не возьмьом!

— Дев’ять чоловік одну бабу не возьмете? — зневажливо спитала мама.

— Не девіть, а восім, — поправило людиноподібне. — За банку, мо’, і возьмьом. Только крепкой, а не бурди.

— Клич своє шобло! — наказала мама.

— Ов! — хрипко гукнуло людиноподібне.

— Ов-ов! — відгукнулося, і з бур’янів почали вилазити інші людиноподібні. Я їх не боявся, бо до них звик — вони лазили тут постійно і не раз заходили до нас по склянку. В одного було підбите око, в другого подерта щока, в третього яскраво-червоний ніс і тремтіли, як у нашої бабці, руки, в четвертого був малий сухий, ніби куряче гузно, рот, покритий лускою, і величезні сині кола біля очей.

— Шо нада? — спитав цей останній.

— Бабу згружать! — сказало людиноподібне-перше. — Палітра на брата дайоть.

— Скольки кілограм? — спитав той, що з обдертою пикою.

— Сто сімдесят, — сказала мама, зменшуючи бабину вагу на два кілограми. — Для таких молодців, як ви, — це раз плюнуть.

— Не так уже й раз! — сказав той, у якого тремтіли руки.

Бабця продовжувала стояти в глибині двору нерушним стовпцем, здавалось, перетворилась у камінь.

— Пусть дасть полтора літра! — рішуче сказав той, що мав величезні сині кола біля очей.

— Котіться назад у кубло! — рішуче мовила моя мама. — Зараз покличу людей з вулиці.

П’яниці сполошилися. Почали щось горлати один одному, але так, що я нічого не втямив. Зрештою, погодилися. Я зазирнув тим часом у вантажівку: там на диванчику вивищувалася гора. Гора була накрита ватною ковдрою в наковдренику й не подавала ознак життя.

— А в двері вона влізе? — спитав я татка.

Татко смикнув плечем і поліз у машину. Разом із ним поліз і дядько в сірому кортовому костюмі, й шофер. П’яниці залишилися внизу. Чоловіки спробували рухнути втрьох гору з канапкою, але це їм не вдалося. Тоді в машину полізло ще двоє п’яниць.

— Ну, раз — узяли! — гукнув татко, і канапка із горою з жахливим рипом посунулася. — Ну, ще ра! — гукнув татко, і канапка зависла над краєм кузова. П’яниці підставили під неї плечі.

— Розчавить ця баба нас! — сказав той, в котрого трусилися руки. — Мало платишь нам, бабка, за таку работьонку!

— Ну раз, узяли! — гукнув татко, і канапка знову посунулась уперед. П’яниці пострибали з машини й пішли на допомогу тим, що тримали над краєм кузова канапку.

— Не спускай на землю, подставляй плечі, бо потом не подомйом! — крикнуло людиноподібне-перше.

Канапка торкалася кузова тільки краєм. Усі, хто лишався нагорі, пострибали долі й підставили плечі: моя мама була серед них. Тільки я і бабця не брали участі у цій операції і то зі зрозумілих причин. У чоловіків повирячувалися очі, але вони все-таки гору з канапкою перли.

— Толик, відчиняй хвіртку! — крикнув татко, в нього на лисинці затремтіли великі каламутні краплі. Я помчав виконувати наказа. У хвіртку всі пройти не могли, канапку поставили на стовпчики, до яких хвіртка кріпилася, і по них посунули далі.

— Ну, раз — узяли! — крикнув татко.

Я мав рацію: в двері канапка не влазила, дядьки поставили її на землю й почали перекурювати, голосно галдячи, — обдумували, як бабу з канапкою таки всадити в хату. Баба Ганя не подавала жодних ознак життя. Татко десь роздобув складного залізного метра й вимірював вікно. У вікно канапка з бабою могла влізти, було воно в нас широке.

— А мо’, озьмьом оддельно диван, а оддельно бабу? — запропонувало людиноподібне-перше. — Всьо-таки льокше!

— За таку роботку два літра мало, мало! — сказав той, що з синіми колами біля очей. — Дай три літра. В жизні таких тяжістьов не двигав. Два літра, що сюда доставили, а літру, шо в окно упрьом.

Мама махнула рукою — згоджувалася.

— Ну — раз, узяли, раз! — скомандувало людиноподібне. — Подимай перьод. Ну, раз!

Чоловіки кректали, сопли, обливалися потом, але канапку на лутку вікна все-таки висадили.

— На сіродіну двигай! — крикнуло людиноподібне.

Канапка, стешуючи фарбу з лутки, посунула в глиб кімнати. Я стояв неподалік од бабці, вона дивилась на все преспокійно.

— І це треба її так двигать? — сказала. — Встала б і пішла!

— В неї ж інсульт! — мовив я сердито, бабця увіч перебирала.

— Може, й інсульт, — мовила вона. — А може, й придурюється!

Я відійшов од бабці обурений: у цей момент я бабі Гані співчував. Бабця знову підбила долішню щелепу під горішню: лице її стало противне. Мама зі свистом вдихала ліки з інгалятора. Татко командував із хати:

— Двоє залишіться, а решта сюди!

П’яниці метнулися в хату через двері.

— Ну раз-і-і! Узяли! — розпачливо гукав з кімнати татко.

Чути було, що в хаті щось гупнуло, здається, чоловіки не втримали канапки і вона гепнула разом з бабою Ганею на підлогу. Але то вже були дрібниці — бабу Ганю в наш дім упроваджено, і п’яниці заслужено винесли з дому налиту прозорою рідиною трилітрову банку самогонки. Гнала її персонально мама, але татко про її існування не відав, мама знала, як ту банку сховати. Я подивився на татка: він, бідолаха, весь був покритий потом і з тугою дивився на банку, яка випливала вже з двору через хвіртку — несло її, тримаючи за горлечко лахматими пальцями, людиноподібне, решта п’яниць ступало за ним, як коти за пачкою валеріанового кореня.

— Більше в тебе нема? — повернувся він до мами.

— Менше вип’єш, тобі лучче, — сказала та, дихнувши з інгалятора.

— А я теж, мо’, трудився, — сказав татко.

— Випий вина, — милостиво дозволила мама, а бабця зрушила з місця і підійшла до нас.

— Шо, вона недвижима, твоя мама? — спитала.

— Трохи движима, — сказала мама невдоволено, на цю тему їй увіч не хотілось говорити.