Олесь Ульяненко - Вогненне око

що через муку…» – І Шльома тихенько, навшпиньках, відійшов. А Віталій з опущеними руками, вражений, стояв. Напевне, він повірив одразу, бо змінився з виду. Досвід нічого не вартий, коли з нього не скористатися. Але досвід не вказує прямих причин, дій, подій і такого іншого. Віталій затупцював на місці. Перший, роздуваючи боки, зареготав доктор Козюра; учитель співів спробував тицьнути його ліктем під бік – якийсь недорікуватий вигляд мав новий директор під грибком сірого дощу з напіввідкритим ротом, вилицею, лівим оком розвернутий до живої дуги місцевої знаті, зодягненої в чорне з нагоди трауру. Тоді всі наче опам'яталися – Шльома забелькотів, голови застрибали у вимушених, винуватих позах. І додому процесія поверталася мовчки, з почуттям гідно виконаного обов'язку перед державою. От і Шльома знадобився. Отаке воно.

Нового директора не бачили з тиждень. Розповідали, що він повільно, весь блідий, плентав під дощем дорогою; що він прителіпав додому, зачинився і так от у темряві, в задусі необжитої домівки, просидів тиждень; нікого не кликав. А завод, як і за старих часів, потроху вертався до своїх звичок… Та Віталій, видно, передумував, перебирав непотрібне місиво думок. Якось до нього зайшла Аня, і він побачив її вологі сумні очі. Він простягнув руку, наче хотів їх помацати, але наткнувся на тверді груди, не затягнуті в ліфчик. Він жадібно, мов звір, потягнув ніздрями повітря; вона, скерована невидимим порухом, властивим усім жінкам, скинула руку, потім другу, опустилася на коліна і поклала свою кучеряву голову у його холодні спітнілі долоні. Може, там був дощ за вікнами, – осінь, пора падіння важкого листя і янголів.

За тиждень він з'явився на робочому місці, на подив усім зодягнений у чорний американський костюм, при краватці. Завжди бліді його щоки брав рум'янець. Першим його кроком, котрий викликав зляк, була урізана платня. Другого дня він видав наказ про звільнення кожного десятого робітника, який вживав спиртні напої на території заводу; наступного дня зірвав благодушні наміри щодо його недорікуватості, підірвавши добропорядні устої, – новий директор віддав до суду групу чиновників, звинувативши їх у крадіжках.

Комісар поліції потайки зібрав віче. Доктор Козюра з піною на губах, колошматячи кулаком по столу, через раз матюкаючись і перепрошуючи дам, вимагав екстрених дій, засобів і всього, чим багата поліцейська практика у такій от державі, – тобто директора запроторити до божевільні або сфабрикувати справу. Але начальник поліції, розвалившись за столом, глибокодумно відчикрижив передніми зубами кінчик сигарети і виявив не те щоб лояльність, а далекоглядність і запропонував товариству: а якщо його взяти до себе, не так щоб зовсім, а підігріти новим чином, завести знайомство; для чого ось цей клопіт, – бо щось він надто нахабно поводиться, зовсім не схоже на телепня. Без сумніву, доктор Козюра вбачав у цьому хитрий хід начальника поліції, щоб прибрати до рук губернаторське крісло. Начальник поліції розсердився, розлютився не на жарт і наказав викликати сюди прокурора – замшілого діда Прохоренка, який недочував одразу на обидва вуха. Прохоренко надіслав письмову відмову, пославшись на хворобу шлунка, й акуратно додав копію документа, в якому зазначалося, що всі чиновники винні у скоєнні злочину, тож санкцію він наклав ще вчорашнім днем. Вічем було прийнято – зняти Прохоренка, а натомість поставити нового директора. Що за біда? Ха! Лякає всього одна назва, місце, вважай, тільки прозивається прокурорським. Під диктовку доктора Козюри написали депешу до золотоглавої столиці. Та ранок приніс здивування, що передавалося з голосу в голос, від однієї домівки до іншої: директор зігнав до яру, – ця земля належала заводу, – робітників і під страхом звільнення з роботи та кримінальної відповідальності примусив усіх до одного копати золото. Це було в суботу, у вихідний день. Упродовж тижня робітники лінькувато місили буру багнюку в болотах, годували комарів. Кілька чоловік упилося сивухою і втопилося. Тоді відчайдухи вистежили директора і натовкли йому ребра. Побалакували, що це пахне криміналом. За кілька днів, по обіді, невідомої марки автомобіль – білий як перший сніг – захурчав шинами по тихих вуличках. Дами повиставляли плетені китайські стільчики, позіхали, затуляючи долонями каріозні роти, туманіючим поглядом дивилися на дивний кортеж, що на шаленій швидкості, збиваючи собак і бездомних котів, підкотив до тимчасової резиденції пана головного комісара поліції Посабчука. А за півгодини полковник Кравченко однією рукою обтирав спітнілу з дороги лисину, тицяв у розчервонілі пики місцевої знаті небувалих розмірів дулі і погрожував поставити всіх раком. Нарешті він не втримався, вхопив велику бронзову чорнильницю і вилив чорнило на голову Козюрі. Тривога зависла над містечком. Клопоти тут давали зайвий ґрунт для розмов, пліток, прожектів. Словом, це розвіювало нудьгу. Але ніхто довго не лягав спати, затримувався на кухнях допізна. Чуття говорило, що все тільки починається. Під ранок страх панував над усіма. Всі погляди зверталися, тамуючи втіху, до червоної стіни тюрми. Але спокій, молочний спокій добродійних громадян переривав жіночий вереск, – це з того боку, де розташовувався найбільший бордель у містечку. То святкував своє прибуття полковник Кравченко. Цілу ніч вили циганські скрипки, з освітлених вікон валив дим, лунав істеричний регіт; кілька разів на порозі з'являвся сам винуватець торжества, в самих смугастих підштаниках, з каламутним поглядом, з револьвером у руці. Полковник бабахкав кілька разів у повітря, а тоді кидався в обійми двох фарбованих блондинок з розмазаною помадою на губах. Туман щільно завис зрання. Містечко дрімало, коли долинули нечіткі далекі звуки. Вони наростали, приносячи з легеньким вітром тривогу. Сталося те, чого, напевне, найменше чекали, – центральною вулицею на конях проскакали брати Роздайбіди. Найменший, Розан, їхав попереду на огирі гнідої масті. Вони зупинилися, всі однакові з лиця, закричали низькими гортанними голосами, осадивши коней, – несподівано кинулися галопом, на превелику радість дітворі, котрій обридло посипати голови пилюкою, мурзатися в багні, грати в циганського барона і показувати голі сідниці заплилим салом офіцерським жінкам, – Роздайбіди з ходу бабахали з автоматичних гвинтівок по вікнах, піднімаючи снопи білих скалок, що так гарно й чудово блищали на сонці, що тільки-но зійшло. Дим від пострілів лоскотав ніздрі гірко-солодким запахом. Усе це було новим, наповнювало жахом і таємницею. Брати реготали. Вони захлиналися реготом; клекотіли їхні горлянки, вистрибували борлаки. Зупинилися біля широких воріт доктора Козюри, оздоблених чорним хрестом. Розан задер кошлату бороду, скинув автомат. Ворота під нищівним вогнем братів невдовзі перетворилися на купу трісок. Козюра спустив собак. Роздайбіди змовкли. Вони по черзі розстрілювали псів, що вилітали з двору. Тоді вони витягали доктора і його доньку. Доньку в нього