Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

на одному місці, озирався довкола, бігав туди-сюди, але дорогоцінну ношу не відпускав ні на дюйм. Врешті-решт зметикував витягти гаєчний ключ та підважити ним дощину ветхої підлоги. Іржавий цвях скавучав по-собачому жалібно і протяжно, але в унісон з Семовою тугою, коли той, нарешті, зважився відірватись од кейса. До того всього хлопець ще й принюхався: чи не чути запаху грошей. Однак під ногами нічим, крім пересушеної трави, не пахло. Та й кому на гадку спаде копирсатися під трухлявими дошками? Кому це потрібно? Кому?! Хіба що…

Але якщо і примусить навіжений голландець показати, де заховано гроші, бо тому заввиграшки приставити ножа до горла і наказати — їдь, то кращого місця для того, щоб порішити Ероута, не знайти. Якщо треба буде, він потім скине тіло у льох, і поки за три-п’ять років хтось надумає відродити стару плантацію, з Ероута лишиться один кістяк.

Сем лишився вдоволеним таким умозаключениям і вже спокійніше поїхав назад додому. Навіть не чекав, коли покличе Ероут, сам піднявся до нього і без стуку відчинив двері.

Голландець лежав на ліжку.

— Ну що, заховав зароблене? — байдуже поцікавився.

— Заховав! — ощетинився Сем.

— І правильно зробив. Що твоє — то твоє, мені до чужого діла немає. А ось, що ти маєш далі робити — це вже, любе цуценя, мене ой як турбує. Ну?

Останнє слово Ероут вистрілив і рвучко підвівся з ліжка. Сем навіть не міг припустити, що в такому одоробалі стільки спритності. Від несподіванки з острахом відскочив до вікна.

— … про все, що стосується українки, доповідати детективу.

— О, це вже цікаво. А далі що?

— А далі — не моя турбота. На те й найняли детектива, — огризнувся Сем.

Злість готова була вихлюпнутися назовні, бо знову Ероут несподівано заскочив його. Ледве стримувався, щоб самому не вп’ястися в горлянку ненависного товстуна.

— Моя справа — дивитися і доповідати, що бачив і чув.

— Як звати детектива?

— Елтон Камінскі.

— Європеєць?

— Угу.

— А про мене ти теж доповідатимеш тому задрипаному Шерлоку Холмсу?

— Ко-му-му-му?! — витягнув шию Сем.

Ероут зайшовся дрібним сміхом. Кві-і-і-ік — різало по нервах Сема. Він боявся цього вар’ятського сміху і про всяк випадок притулився до стіни, ближче до вікна.

— Це не на твої звилини, цуценя. Казанку твоєму ніколи не дізнатися, хто такий Шерлок Холмс. А втім, і потреби в цьому немає. Тож кажи, аборигене, чи збираєшся і про мене дзявкати детективу?

— Ні-ні-ні! — мало не скавучав Сем.

— Ото пам’ятай мою науку, — вдоволено тер руки Ероут.

Але по блукаючому погляду голландця, по швидко бігаючих його зіницях Сем збагнув, що Ероут складає якусь комбінацію, в якій йому, Семові, немає місця. І це — кінець.

Готуйся, Семе, той вар'ят спочатку дасть тобі доброго копняка, а потім забере усе, до останньої рупії…

— Йди, дивися, слухай і доповідай мені. Чуєш, цуценя? Спочатку мені, а потім хоч самому Всевишньому! — процідив Ероут, виштовхуючи Сема з кімнати.

Хлопець скотився зі сходів. До нього все ще доносилося таке ненависне кві-і-і-ік, бо Ероут сміявся і крізь сміх добивав Сема:

— … наче я не здогадуюсь, де тамте вошиве цуценя заховало гроші-і-і-ік…

6

Марта прокинулася першою. Лежала з розплющеними очима і дивилася на Майкла, котрий спав на сусідньому ліжку. Вдивлялася в його обличчя і ловила себе на думці, що весь час боїться одного — втратити цього хлопця. Та усередині бентежно зринало цілком прагматичне питаннячко, і що ж вона буде робити, коли Майкл Харріс забереться звідси і поїде додому. Що їй лишиться? Не знаходила відповіді. Вважала, що її взагалі не існує, бо, інакше, мозкові клітини дали б знати. А здоровий глузд все ж таки нашіптував, що цей молодий чоловік з попелястим волоссям, яке зараз неслухняно спадає на чоло, має власне життя. Вочевидь, там, у Мельбурні, у нього є дівчина, котра чекає його повернення і мріє зімліти в його жагучих обіймах. Ця нарвана сентенція робить своє, і Марта просто-напросто ревнує. А він замість того, щоб швидше забратися звідси, вовтузиться тут з якоюсь попутницею. При такому розвитку чуттєвих висновків їй робиться легше і вона попри все відчуває свою жіночу звитягу.

Браслет з його скарбом став лише приводом, це вона відчувала. А, може, уже бачила за цим щось значиміше у житті? І те, що Майкл залишився з нею, наповнює дівчину теплою хвилею ніжності. Хвиля росте, шаленіє, проноситься по кожній судині молодого жіночого тіла. От, якби тамта хвиля, розбурхана, нестримна, дійшла і до Майкла і теж огорнула його таким же щемом…

Майкл спав горілиць. Він навіть не роздягався, бо вночі Марта все ще стогнала і металася по ліжку. Кидалася з криком, та Майкл обіймав Дівчину, тулив до себе і тільки тоді вона знову засинала. Його обійми мали магічну силу заспокоювати, боронити від жахів, що снилися ночами. Чи пам’ятала про це, прокидаючись зранку?…

До болю захотілося підійти до Майкла і прибрати з чола неслухняне волосся. А, може, їй просто знову запрагло відчути близькість здорового чоловічого тіла, притулитися до нього, потрапити в ауру сильних і ніжних рук? Те, що клітинно множилося усередині, підступало судомами до горла і засмоктувало усю у вир нестримного бажання. Тільки тепер те почуття проросло з біди, з її мук, від яких він врятував її, ставши ангелом-хоронителем. І було воно первозданним, незвіданим досі, — тому святим і чистим.

Господи, невже я кохаю його?

Навіть не збиралася гнати геть цю думку, котра кожну жилочку, кожну клітину переповнила нестримним