Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

космонавтів у цьому кам’яному хаосі. Погляд мимоволі скерувався в бік гірського хребта. Зараз під яскравим промінням він здавався набагато красивішим, аніж тоді, коли Пасько бачив його з рівнини. У безповітряному середовищі скелі були на диво рельєфними, без напівтіней, забарвлені в дивовижні кольори. Милуючись ними, Пасько, однак, не забував, що за цією красою ховалося щось іще, і про це він не мав права забувати.

До зорельота було недалеко. Щоб не бачити тріщини в корпусі, яка нагадувала про аварію, Пасько трохи збочив ліворуч. Звідсіля корабель здавався майже цілим, готовим до стрибка в безмежні простори Всесвіту. Пасько закрокував швидше, ніби й справді боявся спізнитися на старт.

Кам’яні нагромадження зустрічалися все частіше, переходили в суцільні завали. По виступах у скелях, щохвилини зісковзуючи, він ледве видерся на вершину кам’яної гряди. Віддихавшись, обережно висунув голову і не втримався, підхопився. Зовсім неподалік, тулячись до підніжжя високого крутосхилу, ніби ховаючись, лежала людина, зодягнута в скафандр. Пасько бачив лише її ноги.

Не вибираючи дороги, Пасько скотився вниз і підбіг до людини. Це був Марцаліс. Як живий, хоча шолом його був відкинутий. Пасько перевернув товариша на спину. На обличчі, в широко розплющених очах Марцаліса застигли біль, раптовий страх і ще щось таке, чого ніяк не можна було зрозуміти. На тілі ніяких слідів, які могли б пояснити, чому відкинутий шолом.

Знесилений, Пасько прихилився до скелі. Тисячі питань блискавицями перетинали мозок. Виходило щось неймовірне: спочатку Марцаліс помер, а потім узяв і відкинув шолом і тим самим автоматично вимкнув рацію. Але цього, безперечно, він сам зробити не міг. Тоді — хто?

Лише тепер Пасько звернув увагу на запасні кисневі балони, які лежали поруч з Марцалісом. Вони були з відкрученими вентилями — без газу. Схоже на те, що комусь знадобився кисень, і він перегнав його по шлангу в інші балони.

Думка обпалила Паська, налякала неймовірністю. Він гнав її геть, а вона лізла в голову, виростаючи, заступаючи собою все інше. Пунтус пішов раніше на цілу добу. Його кисень уже скінчився. Пунтус? Пасько аж зубами заскреготав від люті на себе. Як він міг хоч на мить припустити таке? Хіба Пунтус, з яким пройдено стільки космічних шляхів, його друг, який завжди підставляв плече допомоги товаришеві, міг зважитися на таке? А коли не він, то хто? Їх тут було лише двоє — Марцаліс і Пунтус. Відчуваючи, що скоро і він заплутається в цій чортівні, що навалилася на нього, Пасько присів біля тіла Марцаліса, постарався зосередити думку на побаченому.

Надія, з якою він вирушав на пошуки товаришів, зменшилась наполовину. Один загинув. А другий, можливо, ще живий. Може, він, Пунтус, натрапивши на труп Марцаліса, забрав його повні балони і тепер десь близько, поряд і чекає допомоги? Пасько знову вилаяв себе: як це не спало йому на думку раніше? Він навіть закричав: «Пунтусе! Пунтусе!»

В шоломофоні у відповідь не почулося ані звуку. Це трохи охолодило збудженого Паська. Він постояв хвилину над тілом товариша, потім, щоб не загубити це місце, поклав на скелю порожній кисневий балон і пішов далі.

День увійшов у силу. Сонце світило яскраво і, напевно, гаряче, бо там-сям тріскали скелі, беззвучно сповзаючи вниз стрімкими стінами тіснини. Пасько йшов обережно, стримуючи увесь час бажання перестрибнути через розколи, які один за одним траплялися на його шляху. Вони здавалися вузькими, протилежний край — близьким. А кинеш камінь, щоб перевірити, і лише тоді зрозумієш справжню відстань і глибину — в безповітряному просторі все виглядало оманливим.

Невдовзі знов показався корпус зорельота, до часу схований горою. Сам не знаючи чому, Пасько насторожився. Потім здогадався — Марцаліс лежав лицем до зорельота.

З того місця, де стояв Пасько, можна було спуститися вниз, у долину, якою закінчувалася улоговина. Можна було дістатися так само і до зорельота, до якого вів вузенький карниз, навислий над урвищем. Пасько вже вирішив іти карнизом, як раптом помітив, наче на затіненому боці спалахнув і відразу згас слабкий вогник. Пасько покліпав очима, боячись, що це йому здалося, і поліз униз.

Він був упевнений, що Пунтус там, і не дуже слідкував за дорогою. І тільки озирнувшись, спинився як укопаний. Під скелею, на якій височів зореліт, лежав Пунтус. Він наче оступився і покотився, затримавшись на мить на гострих каменях. Але… І в нього був відкинутий гермошолом, як у Марцаліса.

Паська охопив жах. Все, що він бачив тут, було схоже на якусь страшну казку. Останні сумніви зникли: поряд з зорельотом має бути хтось третій. І, ніби підтверджуючи його думку, приймач, автоматично налаштувавшись, вихопив з тиші уривок фрази — невиразне бурмотіння. Голос був незворушним, мовби неживим.

Пасько послухав іще і з полегкістю зітхнув: робот. Все пояснювалося дуже просто. Автомати надовго пережили екіпаж і привели зореліт на цю планету — вона трапилася на їх шляху випадково. Запрограмовані на діяльність, роботи покинули корабель і розбрелися. Один з них вцілів досі. Тільки, вочевидь, щось у ньому зіпсувалося, бо, спочатку вбивши людей, він потім спробував допомогти їм і зривав з них гермошоломи, пускав у обличчя струмінь кисню.

У голові Паська ворухнулася думка — чи не повернутися назад? Оглянути зореліт — і на базу. А зіпсований робот хай уже доживає свій вік тут, у кам’яній пустелі. Це було б найпростіше і найлегше, проте Пасько все життя боявся саме таких рішень.

Тим часом робот знову дав про себе знати. Його голос пролунав майже виразно. Очевидно, він був уже десь поряд. Пасько впізнав англійську мову, йому здалося, він навіть розібрав два знайомих слова: «… знайду тебе…» Він не був до кінця впевнений, що це саме так. Але ж йому треба було говорити зараз з роботом, якому не крикнеш: «Що за система оптимізаторів у твоєму мозку?!» І Пасько, покорпавшись у своїх небагатих мовних запасах, знайшов тільки:

— Хелло, френд!

Бурмотіння стихло, наче робот прислухався чи думав, хто б це міг його покликати. І раптом, роздираючи вуха, в шоломофоні загуркотіло:

— Га-га-га! Почвара!

Здивований Пасько не відразу знайшовся і лише після заминки вимовив:

— Роботе, я людина! Лю-ди-на!