Анна Зегерс - Сьомий хрест

справжній друг. А інші? Він зважував їх одного по одному. Це було на диво легко: відбір тривав якусь мить, паче небезпека, що йому загрожувала, була своєрідний хімічний реактив і безпомилково визначала таємні сполуки, з яких складається людина. Кілька десятків людей пройшло в його мозку; вони, можливо, працювали або їли, і гадки не маючи про те, на які страшні терези їх поклали в цю мить. Страшний суд без трубного гласу, ясного осіннього ранку. Нарешті Георг вибрав чотирьох.

У кожного з цих чотирьох, він певний, можна знайти притулок. Як же дістатися до них? Раптом він уявив собі, що в цю мить біля чотирьох дверей стали вартові. «Мені не можна самому йти туди, — сказав він собі. — Хтось інший мусить піти замість мене. Інший, якого ніхто не підозріває, який не має зі мною нічого спільного і все-таки зробить для мене все». Він знову почав перебирати всіх своїх знайомих. І знову почутив себе самотнім, наче його не батьки породили, наче він не з братами виріс, ніколи не грався з іншими хлопцями, не змагався пліч-опліч з товаришами. Безліч облич, старих і молодих, промайнули в його пам’яті. Він безсило вдивлявся в ці викликані ним привиди — напівсупутники, напівпереслідувачі. Раптом він помітив серед них обличчя, густо всіяне веснянками, не старе і не молоде. Паульхен Редср і справді на шкільній лаві мав вигляд дорослого чоловіка, а в день свого весілля — підлітка, що йде до першого причастя. Дванадцятирічними хлопчиськами вони наполовину випросили, наполовину заробили собі на перший футбольний м’яч. Вони були нерозлучні, поки інші думки, інша дружба не повели Георга іншим життєвим шляхом. Увесь рік, що прожив його разом з Францом, він карався почуттям провини перед маленьким Редером. Георг ніколи не міг пояснити Францові, чому він соромиться того, що розуміє такі думки, які Редер ніколи не зрозуміє.

Іноді йому хотілося повернутися назад і все забути, аби лише знову зрівнятися з своїм маленьким шкільним товаришем. Заплутаний клубок спогадів, з якого незабаром потяглась одна рівна нитка: о четвертій треба бути в Бокенгаймі. Піду до Редерів.

IV

Полудень. На новому пасовиську по той бік шосе чабанові Ернсту легше пасти, вівці держаться купи, але краєвид гірший. Лани Мессерів унизу сягають шосе. А за шосе садиби Мангольдів та Марнетів заступають Ернстові обрій. Нагорі поля зливаються з довгою стрічкою букового гаю. Гайок теж належить Мессерам. Цей клаптик лісу обведено дротяною загорожею. За гайком знову тягнеться поле Мессерів. З кухні пахне тушкованим м’ясом. А ось уже полем йде Ойгені з горнятком у руці.

Ернст підіймає кришку, і обоє заглядають усередину — Ернст і Неллі.

— Дивно, — говорить чабан до своєї собачки, — горохова юшка пахне тушкованим м’ясом.

Ойгені ще раз обертається. Вона щось середнє між кузиною Мессерів і економкою.

— У нас, друже, доїдають і залишки.

— Ми з Неллі не помийниці, — каже Ернст.

Жінка кидає на нього швидкий погляд і сміється.

— Прошу вас, Ернсте, не сваріться зі мною, — говорить вона. — У нас на обід готують дві страви, коли з’їсте юшку, підійдіть з тарілкою до кухонного вікна.

Вона швидко іде геть. Це вже немолода, огрядна жінка, але хода в неї красива, легка. І кажуть, волосся було колись чорне та лискуче, як воронове крило. Вона з порядної родини, і старий Мессер, мабуть, одружився б з нею, але вона сама все зіпсувала, коли у двадцятому році генералові Манжену з Міжсоюзницької комісії заманулося розмістити тут, нагорі, два полки.

Сіро-блакитна хмара пливе вгору по дорозі, розтікається по селах, пагорбах і долинах; разом з нею лине різка чужа музика; чужа шинель на кілку біля вхідних дверей, чужий запах в коридорі, чуже вино, що його наливає чужа рука, чужі слова кохання — чуже стає рідним, а рідне поволі стає чужим. А потім, майже через вісім років, коли сіро-блакитна хмара сповзла вниз по дорозі і чужа ваблива музика прозвучала востаннє, і вже не в повітрі, а тільки у вухах, Ойгені до половини висунулася з вікна на Мессеровому горищі. Тут вона знайшла собі притулок, коли хазяйка дому померла від п’ятих пологів.

Батьки Ойгені, що вигнали її з дому, вже померли, а її син від француза, дитя окупації, вчиться у Кронбергу.

Хлопчиків батько вже давно попиває аперитив на Севастопольському бульварі в Парижі. Ніхто тепер жодним словом про цю історію не згадує. До цього вже звикли.

І Ойгені теж звикла. Її обличчя змарніло, хоч вона ще вродлива. Але її низький голос став якийсь надтріснутий з тієї хвилини, як вона зрозуміла, що сіро-блакитна хмара, вслід якій вона так довго дивилась, уже давно не окупаційна армія, а просто туман. Відтоді вже теж минуло багато років. «Для товстуна Мессера, для цього старого шкарбана, — думає собі Ернст, — Ойгені справжній скарб.

Цікаво, чи вона зразу хотіла дати мені дві страви, чи тільки згодом надумала».

Франц так утомився, що йому здавалося, ніби пас пролітає просто в його голові. Проте він не зіпсував жодної деталі, певно, тому, що уперше не боявся цього. Він думав лише про одне — чи пощастить йому поговорити з Еллі наодинці, коли він відвезе їп на квартиру яблука.

І коли він уявив собі, що за кілька годин знову побачить Еллі, саме ту Еллі, яку завжди у мріях бачив своєю дружиною, у нього майнула думка, що все це могло б бути насправді. Не заради того, щоб допомогти Георгові, вони зустрінуться, а заради себе самих. Він, Франц, не тому відвезе їй яблука, щоб проскочити повз шпиків, їм ніщо не загрожує, ніякої небезпеки немає. Франц пробує уявити собі, що він просто купив два кошики