Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Я глянув у велике дзеркало, що стояло в кутку. Справді: синій, як пуп, обличчя замурзане. Це, мабуть, у сараї я так обгидився.

— Ти плакав, чи що? — приглядаючись до мене, запитала мама.

— Я… зм-мерз…?Докірливо хитаючи головою, мама стягла з мене ботинки, одяг і повела у ванну. Мені так хотілося плюхнутись у гарячу воду, але мама не дозволила. Навпаки, вона змусила мене мити руки й ноги холодною водою, щоб не зайшли зашпори.

Але зашпори все-таки зайшли. Я хукав на руки, тер пальці на ногах, гнувся, крутився, як в'юн, аж поки мені не стало легше. Тоді вже взявся до їжі. Мама все ще лаяла мене, а я уминав гарячу картоплю з салом і думав про те, чи добре заховав лижі…

Коли прийшов тато, мама тільки й сказала йому, що я допізна десь вештався і дуже змерз.

— Нехай не бігає роздягнений, — сказав тато. — Це йому не літо.

Я ліг спати. За звичкою взяв до рук книжку, щоб почитати перед сном, але думки увесь час вертілися навколо нашого вчинку.

Може, піти й розповісти все татові й мамі? Ну, хай полають, може, навіть поб'ють, так зате завтра можна буде, не боячись, дивитись людям в очі!..

А може, й не треба казати. Завтра — уроки праці, фізкультури немає. Ніхто й не кинеться. Сторож?.. Та хіба ж він догадається, що взято щось із спортзалу? Йому, старому, й на думку таке не спаде!.. А увечері ми з Ільком покладемо лижі на місце. І вже більше ніколи не піду я на таке діло, як би мене не вмовляли і хто б не вмовляв!..

Мене розбудила мама.

— Левко, чиї це лижі я знайшла в сараї?

Я сказав, що перше-ліпше спало на думку:

— То я в одного хлопця взяв…

— У якого хлопця?

— Ну… в хлопця…

Мама не відступала:

— Як його звуть? Де він живе?

— Кого назвати?.. Треба когось з тих, що далеко живуть, тоді вона не піде перевіряти. Але кого, кого?.. Ага, Федю Ромащенка. Він недавно переїхав на нове селище, я ще й сам не знаю, де він живе.

— Федя його звуть, — сказав я.

— А прізвище?.. Він з вашої школи? Еге, вона ще, бува, піде в школу!

— Ні, не з нашої…

— А з якої ж?

— Не знаю…

Вона дивилась на мене підозріло й сердито.

— А як же він міг тобі лижі дати?

— Ну… знайомий! Ми зустрілись, я попросив покататись, от він і дав. Сьогодні забере. Що ж тут такого?

— Віддай і ніколи не бери чужих речей. — Мама поставила лижі до стіни і вже було намірилась вийти, як знову зупинилася.

— А навіщо ж ти їх заховав у сараї?

— Боявся, щоб ти не лаяла.

— Бачиш, боявся! — вже задоволено сказала мама. — А я їх і в сараї знайшла. Віддай обов'язково.

— Та віддам, не кричи, — сказав я навмисне грубо, щоб одвести зовсім від себе підозру.

Вставши з ліжка, я дізнався, що вночі повернувся з відрядження дядя Влас. Після ранкової зарядки з десятикілограмовими гантелями та крижаного душу він увійшов до їдальні свіжий, як сама зима, рожевощокий.

— Ну, юнго, — звернувся він до мене. — Кажуть, що йдемо вперед під усіма парусами? Аж дві п'ятірки одразу хапонув?

— Хапонув, — підтвердив я і силувано посміхнувся.

— А чого це ми такі невеселі сьогодні?

— Він учора цілий день по морозу роздягнений гасав, — відповіла за мене мама. — Мало рук і ніг не повідморожував.

— Хай загартовується, здоровіший буде… Сьогодні, Левко, вже обшивку будемо готувати для нашого бота, отож роботи вистачить. Заморочився я зовсім. І своя шхуна на ремонті, і бот не жде… Ти, Левко, сьогодні сам іди в школу. Скажеш, що я забіг на шхуну, але незабаром буду.

Я легко зітхнув. Все-таки не треба буде йти разом, балакати та удавати, що в мене хороший настрій. Краще вже на самотині переживати своє горе.

У школу я прийшов раніше, ніж завжди. Мене просто-таки тягло туди, щоб дізнатись, чи все тихо? Чи не точаться розмови про шибку та про лижі?..

Як виявилось, розмови вже точилися. Я натрапив саме на палку суперечку.

— Хто б же це міг зробити? — говорила Маринка. — Не може бути, щоб хтось із наших учнів.

— Чому не може бути? — заперечив Павка. — Так-таки любісінько й може. Всякі ж є!..

— Ти чув, Левко? — звернулася до мене Маринка, побачивши, що я зайшов до класу. — Лижі у спортзалі вкрадено.

— Та оце ж чую… — відповів я, обімліваючи.

Я шукав очима Ілька. Він сидів на своїй парті, уткнувшись у книжку. Я поплентався до свого місця. Я зрозумів, що ми з Ільком остаточно провалилися.

Прийшов дядя Влас. Учні навперебій кинулися розповідати кому про незвичайну подію в школі. Він спохмурнів.

Ми стали до своїх робочих місць. Працювали рубанками, фуганками, шерхебелями. Дядя Влас ходив між нас, показував, як краще тримати струмент, поправляв того, хто не так стоїть біля верстата, допомагав набити залізко…

Мене він поставив до шліфувального верстата, що стояв аж у далекому кутку, бо страшенно ревів під час роботи. Я й радий був цьому, не доводиться