Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

— Мабуть, ти розказав їм про мого бізона? — поблажливо кинув брат.

— Ні, — заперечив Чорний Мокасин. — Вони стискали вам руки тому, що ви так привітали нас тоді, в преріях. З цього почалася дружба наших племен.

— Тільки й того? — тихо перепитав Міцний Голос. На обличчі його відбилося кумедне розчарування.

Але ця мала хмаринка хутко розвіялась. Весело сміючись, ми пішли з Чорним Мокасином та іншими хлопцями окотоками до нашої мами. Жінки вже приготували ситну їжу. Після того як усі воїни урочисто випалять люльку миру, мав відбутися спільний бенкет, а потім танці воїнів. Дорогою ми запитали хлопців — що зробили ворони з Ракстоном та його трьома товаришами?

— Наш вождь вигнав його, — відповів Чорний Мокасин. — Сказав, що наші воїни його застрелять, якщо він хоч раз з'явиться в нашому таборі.

— Добре сказав ваш вождь! — похвалили ми.

До кінця того щасливого дня ми віддавалися безжурній радості, досхочу їли, слухали цікаві розповіді, дивилися на танці. Ми жадібно вбирали в себе чари вільного життя в преріях.

Веселий святковий настрій тривав до пізньої ночі, але наступного дня, ледве зійшло сонце, ми вже були на ногах. Скупалися в ріці, нашвидку поснідали біля намету, і зараз же брат Міцний Голос і я помчали до табору ворон, де нас вже чекав Чорний Мокасин. Друг поводив нас по всьому табору. Ворони були багатші, ніж ми, чорноногі. До них частіше приїжджали білі купці й привозили товари з далеких міст. Батько Чорного Мокасина був звичайним воїном, але він мав дорогий десятизарядний карабін та блискучий шестизарядний барабанний револьвер. Ми брали їх в руки, пробували цілитись.

Але і в нас теж було чим похизуватися. Я шепнув братові:

— Давай покажемо їм книжку, яку дав Фред.

Міцний Голос негайно запросив хлопців окотоків до нашого табору, бо там мовляв, вони побачать щось таке, чого, напевне, ще ніколи не бачили. Коли ми прийшли в намет, я з великою пошаною вийняв з шкіряної торбини буквар і відкрив першу сторінку з малюнком. Це викликало саме таке враження, як ми думали: у гостей заблищали очі від подиву. Наввипередки з братом ми почали їм пояснювати різні сцени з життя американців, використовуючи відомості, запозичені в дядька Гучного Грома. Нашим друзям усе це дуже сподобалось. Я розповів їм також про свою дружбу з Фредом, що я колись до нього поїду й побачу міста білих. Казав я також, що мій пес Пононка — великий герой, бо витягнув Фреда й мене з Міссурі. Всі гладили Пононку по голові, й розумний пес сприймав це з такою гідністю, наче розумів нашу розмову.

Ми довгенько сиділи на одному місці, і нам схотілося погратись. Хлопці окотоки надумали похвалитися, як вони добре стріляють з лука. Вони побігли до свого табору, принесли луки й стріли. Тоді ми вирішили піти разом на полювання в ущелину, яка врізалася в прерії, десь за кілометр від нашого табору. Там росли дерева й густі чагарі, де могли ховатися дикобрази й інші, менші звірята. Наші друзі залюбки на це згодились.

Ми пішли в ущелину в супроводі Пононки і ще двох собак, яких на ходу покликали за собою. Дорога до ущелини бігла по луці, де паслися наші коні. Наш численний табун викликав подив у хлопців.

— У нас такого табуна немає, — заявили вони без тіні заздрості.

— Це ми з весни так забагатіли, — похвалився Міцний Голос. — У нас було гарне полювання в Скелястих горах. Тепер кожен має по кілька коней.

— І в мене є буланий, — додав я.

Полювання ми почали від річки, до якої прилягала ущелина. Долина, наче втиснута між двома досить стрімкими скелястими й глинястими стінами, була завширшки сто кроків і вкрита досить густою рослинністю. Коли ми пробиралися крізь чагарі, собаки, принюхуючись, побігли поперед нас. Тільки ми відійшли далі від річки, вони раптом люто загавкали.

— Знайшли щось! — радісно гукнув я.

Ми щодуху помчали втрьох уперед. Я біг між братом та Чорним Мокасином. Собаки весь час гавкали. Раптом Міцний Голос зупинив нас на бігу і наказав прислухатись.

— Пононка якось дивно гавкає, — зауважив він. — Мабуть, знайшов щось незвичайне. Може, ведмедя?..

І справді Пононка аж пінився від люті за кілька десятків кроків від нас. Двоє інших собак вторували йому. Крізь чагарі ми нічого не бачили, хоч нам добре було чути тріск гілок.

— Підходьмо дуже обережно! — застеріг брат.

Ми скрадалися від куща до куща й раптом зупинилися, наче прикипівши до землі. Зовсім близько від нас скрикнула людина. За хвилину вона скрикнула ще раз, і крізь гавкання собак ми розібрали, що незнайомець гукав щось англійською мовою.

— Ракстон! — з жахом шепнув Чорний Мокасин.

— Тікаймо! — скрикнув брат.

Мов шалені, кинулись ми до річки. Ледве наша трійка пробігла кілька кроків, позаду гримнув постріл, а слідом за ним ще кілька. В ущелині луна прокотилася як грім. Чорний Мокасин застогнав і впав на землю.

— Його вбили! — почув я крик брата.

Він підскочив до Чорного Мокасина, підняв його і з великим зусиллям перекинув собі на спину. Бігти він вже не міг: ішов, похитуючись під тягарем.

Глянувши назад,