Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

міг би їй це пояснити, якби вона надала йому бодай одну нагоду для розмови: одна її присутність ніби осявала тих, хто її оточував, і всі вони почували себе кращими, ніби відроджувалися з попелу минулого, наповнені світлом і надією. Саме це колись відбулося і з тим юнаком, що повернувся з кривавої та безглуздої війни.

Спокуса повертається. Диявол нашіптує йому, що все не так, що він своєю нестямною працею вже залікував свої травми. Прощення й забуття — найліпший спосіб загоїти свої рани, хай би навіть якісь психіатри і визнали це симптомом душевного захворювання. Єва тут, власне кажучи, ні до чого. Ігор повинен перестати ототожнювати всі свої емоції зі стосунками, що вже не існують.

«Ти не перший, — знову й знову повторював йому диявол. — Не перший із тих, хто творить зло, вважаючи, що в такий спосіб він будить добро».

Ігор починає нервувати. Він чоловік добрий, і щоразу, коли йому доводиться творити зло, він його творить в ім’я якоїсь великої мети: послужити своїй країні, полегшити страждання знедолених, він завжди готовий і підставити другу щоку, і застосувати батіг, як робив Ісус Христос — єдиний взірець у його житті.

Він перехрестився, сподіваючись, що Спокуса дасть йому спокій. Намагається пригадати ті записи, в яких Єва признається, що не знає щастя з новим супутником життя. Але при цьому вона сповнена рішучості не повертатися у своє минуле, бо була одружена з чоловіком «психічно неврівноваженим». Яка нісенітниця! Схоже, їй промивають мізки у тому новому середовищі. Певно, товариство, в якому вона опинилася, не можна назвати найкращим. Він переконаний, що вона збрехала, коли сказала своїй новій російській подрузі, що вийти заміж її спонукала лише одна причина: вона боялася залишитися сама-одна.

У юності вона відчувала, що її відкидають, їй ніколи не щастило бути собою — вона мусила постійно вдавати, ніби її цікавить те саме, що й подруг, ті самі розваги, ті самі вечірки, що вона шукає доброго чоловіка, який би подарував їй домашній затишок, дітей і подружню вірність. «То була брехня», — зізнається вона.

Насправді вона завжди мріяла про пригоди та пізнання невідомого й непоясненного. Якби вона мала змогу обрати для себе фах ще в підлітковому віці, то обрала б мистецтво. З дитячих літ вона дуже любила вирізати картинки з примітивних комуністичних журналів і клеїти з них колажі; хоч їй було бридко дивитися на те, що вона там бачила, вона розмальовувала сірий одяг яскравими фарбами і з радістю милувалася результатами своїх зусиль. Купити одяг для ляльок було неможливо, тому вбрання для її іграшкових подруг вигадувала й шила мати. Єва не тільки захоплювалася її виробами, а й твердила собі, що одного дня й сама навчиться виготовляти гарний одяг.

У Радянському Союзі моди не існувало. Там почали довідуватися про те, що діється на решті планети, тільки тоді, коли впала Берлінська стіна і в країну стали надходити іноземні журнали. Вона на той час була вже підлітком і тепер могла робити набагато яскравіші й цікавіші колажі, й одного дня наважилася поговорити з батьками і сказала їм, що мріє створювати нові моделі одягу.

Проте, коли вона закінчила школу, батьки послали її навчатися на юридичний факультет. Хоч вони й були вельми задоволені щойно здобутою свободою, проте вважали, що деякі капіталістичні ідеї можуть зруйнувати їхню країну, відвернути народ від справжнього мистецтва, замінити твори Толстого й Пушкіна авантюрними романами про шпигунів, зіпсувати класичний балет модерновими спотвореннями. Їхню дочку треба було негайно рятувати від моральної деградації, яка прийшла разом із кока-колою та розкішними лімузинами. В університеті вона познайомилася з порядним, амбітним хлопцем, котрий думав точнісінько, як вона: ми не повинні припускати можливості, що режим, який існував у нашій країні, повернеться. Він відійшов — і назавжди. І треба починати нове життя.

Їй дуже подобався той хлопець. Вони стали зустрічатися. Вона бачила, що він розумний і багато чого досягне у своєму житті. Він був спроможний розуміти її. Звичайно ж, йому довелося повоювати в Афганістані, він навіть був поранений у бою, але рана його не була тяжкою; він ніколи не згадував про своє минуле і протягом тих багатьох років, які вони прожили разом, вона жодного разу не помітила в ньому слідів душевного розладу або психічної травми.

Одного ранку він прийшов до неї з букетом троянд. Сказав, що йде з університету, бо хоче розпочати власний бізнес. І сказав, що хоче одружитися з нею. Вона погодилася; і хоч на той час вона не мала до нього інших почуттів, крім товариського захоплення, проте сподівалася, що кохання прийде під час спільного життя. Крім того, той хлопець був єдиним, хто її по-справжньому розумів і підбадьорював; якщо вона втратить цю нагоду, то, можливо, більш ніколи не зустріне чоловіка, котрий прийме її такою, яка вона є.

Вони одружилися без особливих формальностей і без підтримки своїх родин. Хлопцеві давали гроші особи, що здавалися їй небезпечними, але вона нічого не могла вдіяти. Потроху заснована ним компанія почала зростати. Після того як вони прожили разом майже чотири роки — помираючи від страху — поставила перед ним свою першу вимогу: щоб він негайно розплатився з особами, які позичали йому гроші в минулому і які здавалися мало зацікавленими повернути їх назад. Він послухався її поради і згодом не раз дякував їй за це.

Минали роки, протягом яких їм довелося пережити чимало невдач і поразок, безсонних ночей, а потім обрій перед ними зненацька почав прояснюватися, їхні справи стали швидко поліпшуватися, і, як ото розповідається у відомій дитячій казці, гидке каченя перетворилося на прекрасного лебедя, яким палко захоплювалися геть усі.

Єва стала нарікати на своє життя домогосподарки. Замість зреагувати на це так, як зреагували б чоловіки її подруг, які вважали, що жінка втрачає жіночність, коли йде працювати, Ігор купив їй ательє в одному з найпрестижніших кварталів Москви. Вона продавала там одяг, скроєний за моделями найбільших світових фірм високої моди, хоч ніколи не наважувалася