Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

— Вони знають достатньо, — терпляче мовив він. — Вони знають, що ти — відьма. Дорогенька, я справді думаю, що тобі краще прийняти мій супровід під час свого першого виходу. При дворі може бути… важко орієнтуватись, якщо ти не знайома з його звичаями. Ти знаєш, що ми хочемо одного: ми хочемо виправдання королеви та Касі.

— Ви б і окрайця хліба не дали, аби врятувати Касю, — сказала я, — і мені не подобається, яким робом ви дістаєте те, чого хочете.

Він не дав мені довести себе до нечемності. Він лише відступив із ґречним поклоном у затінений куток моєї кімнати.

— Сподіваюся, ти невдовзі навчишся краще про мене думати, — у момент його зникнення його голос виплив удалині з темряви. — Не забувай, що я готовий бути тобі другом, як розгубишся, — я кинула запрошення від графині Богуслави йому вслід. Воно впало на землю в порожньому кутку.

Я зовсім йому не довіряла, хоча мимоволі захвилювалася: чи він, бува, не розповідає мені почасти правду? Я почала розуміти, як мало розумію життя двору. За словами Солі, якщо я покручуся на вечірці, влаштованій жінкою, яка мене не знає, їй буде приємно, і вона скаже про це своєму чоловікові, а він… скаже королю, що королеву не слід страчувати? А король послухає? Усе це видавалося мені безглуз­дим, але так само безглуздим видавалося те, що незнайомі люди надіслали мені купу запрошень лише тому, що якийсь чолов’яга записав моє ім’я в якійсь там книжці. Та ось вони, запрошення, тож до мене явно щось не доходило.

Мені хотілося б мати змогу поговорити із Сарканом: почасти заради порад, почасти для того, щоб йому пожалітись. Я навіть розгорнула книгу Яги та заходилася вишукувати в ній заклинання, що дасть змогу мені зв’язатися з ним, але я не знайшла нічого, що мало б такий вигляд, наче може спрацювати. Найближчим було заклинання, що називалося «кіалмас», із приміткою: «щоб почули в сусідньому селі», та я не думала, що хтось оцінить, якщо я кричатиму так гучно, що мій голос пройде країною відстань, яку можна подолати за тиждень, та й все одно не думала, що гори про­пустять шум, навіть якщо я оглушу всіх у Кралії.

Зрештою я обрала найраніше запрошення на обід і пішла. Я все одно була голодною. Останні залишки хліба, який я зберегла в кишені своєї спідниці, уже були настільки черст­ві, що навіть за допомогою чарів нелегко було їх проковтнути або дійсно наповнити ними свій живіт. Десь у замку мали бути кухні, але слуги дивно на мене поглядали, коли я надто далеко проходила не тим коридором; мені не хотілось уявляти, які в них були б обличчя, якби я припленталася до кухонь. Але я не могла змусити себе зупинити якусь із тих покоївок, таку ж дівчину, як я, та попросити її послужити мені — неначе я справді вважала себе витонченою дамою, а не просто причепурилася, вдаючи таку із себе.

Я блукала туди-сюди сходами й коридорами, поки не вийшла назад на подвір’я, а там набралася сміливості й підійшла до одного з вартових біля дверей, та й запитала в нього дорогу, показавши йому своє запрошення. Він поглянув на мене так само дивно, як і слуги, але подивився на адресу та сказав:

— Жовтий, третій від зовнішніх воріт. Пройдіть дорогою й побачите його після того, як обійдете собор. Може, ноші? Моя пані! — останнє він додав із сумнівом.

— Ні, — відповіла я, спантеличена його запитанням, і пішла.

Іти довелося не дуже довго: шляхта — принаймні найбагатша — жила в будинках, зведених усередині зовнішніх стін цитаделі. Лакеї біля жовтого будинку теж глипнули на мене, коли я нарешті підійшла до входу, але двері вони мені відчинили. Я зупинилася на порозі: тепер була моя черга витріщатися. Дорогою я зустріла не одну пару чоловіків, які носили територією замку дивні високі скрині; я ще не знала, для чого вони. Тепер одну з них несли до сходів будинку, просто за мною. Лакей відчинив дверцята в її боці, і в ній виявилося крісло. Назовні вибралася молода дама.

Лакей подав їй руку, щоб вона вибралася на сходи будинку, але потім повернувся на своє місце. Вона зупинилася на нижчій сходинці, дивлячись на мене. Я із сумнівом запитала її:

— Вам допомогти? — вона стояла не так, ніби в неї хвора нога, та я не знала, що у неї під спідницями, а жодної іншої причини, з якої вона би замкнулась у такій дивовижі, не могла собі уявити.

Та вона лише витріщилася на мене, а тоді за нею піді­йшли ще два таких крісла, з яких за її спиною вилізли ще гості. Вони просто пересувалися так з одного місця до іншого.

— Ніхто з вас узагалі не ходить? — спантеличено запитала я.

— А як вам вдається не забруднитися з ніг до голови? — відповіла вона.

Ми обидві опустили очі. Весь поділ сьогоднішньої спідниці — більшої діаметром за колесо від воза та виготовленої з пурпурового оксамиту і срібного мережива — був забрьоханий брудом не менш як на два дюйми.

— Ніяк, — похмуро сказала я.

Так я й познайомилася з пані Алісьєю із Лідзвара. Ми ввійшли в будинок, і нас негайно перебила наша господиня, яка з’явилась у передпокої між нами, дуже квапливо привіталася з пані Алісьєю, а тоді схопила мене за руки та поцілувала в обидві щоки.

— Люба моя пані Аґнєшко, — сказала вона, — як чудово, що ви змогли прийти, і яка чарівна сукня: ви точно започаткуєте нову моду.

Я у відчаї витріщилася на її радісно усміхнене обличчя. Її ім’я геть-чисто вилетіло мені з голови. Та це, здавалося, і не мало значення. Доки я белькотіла щось чемне та вдячне, вона підхопила мене своєю напахченою рукою і втягнула в салон, де були її гості.

Вона продемонструвала мене всім, хто там був, тим часом як я мовчки та завзято ненавиділа Солю ще більше — за правоту. Усі були так сильно раді зі мною познайомитися, всі були бездоганно ввічливими — принаймні спочатку. Чарів вони в мене не просили. Зате просили пліток про порятунок королеви. У них були надто гарні манери, щоб ставити запитання відверто, але кожен із них говорив щось на кшталт: «Я чув, що її стерегла химера…» — вичікувально даючи словам затихнути та запрошуючи мене їх виправити.

Я могла казати будь-що. Я могла якось винахідливо пропустити це повз вуха чи заявити про будь-яку кількість див: вони явно були готові до того, що я справлю на них враження, готові дозволити мені перебрати на себе героїчну роль. Але я жахнулася від спогаду про ту страхітливу різанину довкола себе, про кров, що входила в багнюку. Я сахалася й затиналася, відповідаючи грубим «Ні» чи взагалі нічого не кажучи та завершуючи одну розмову за іншою в ніяковій порожнечі