Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Ходжу де мені заманеться, – трохи сухіше сказав Микола. – А ти ліпше свою спідницю стережи. До чужих ходиш, а свою от і не встережеш…

– Хто там такий? – озвалася Піддубна. Стала на порозі і позіхала.

– Ану марш у хату! – гарикнув Піддубний.

Микола піднявся до колонки.

– Здоров. Марусю, – сказав лагідно.

– Іди в хату! – закричав Піддубний. – А ти проходь, чого вирячився!

– Та от думав, що побалакати зі мною хочеш.

Піддубна різко крутнула платтям і сховалась у сінях.

– Я тобі морду поб’ю, коли будеш тут лазить!

– Не поб’єш, – спокійно відмовив Микола. – Заяча ж у тебе душа, чоловіче!

Піддубний сходив із сходів. Стискував кулаки, а очей на обличчі начебто й не було.

– Ну? – підвів голову Микола.

– Не лазь тут коло моєї хати! – вже м’якше сказав Піддубний.

– Я тобі за Ганю морди не бив, – сказав Микола, – та коли хочеш, то поб’ю.

– Арештанюга! – видихнув Піддубний, розтискаючи кулаки.

– Давай лучче по-доброму, – розсміявся Микола. – Роги носить – воно не солодка штука.

Піддубний скреготнув зубами.

– Отож пораджу тобі як чоловік чоловікові…

– Не треба мені твоїх рад!

– Ні, треба. Дивись лучче за своєю спідницею. Не я, то другий знайдеться…

– Що ти знаєш про другого? – занепокоєно спитав Піддубний.

– Це ти в своєї Маруськи спитай.

– Чого ви там завелися? – знову виросла на порозі Піддубна. – Не мала я з ним нічого.

– Іди в хату, я тобі сказав!

– А чого ж ти до чоловіка сікаєшся?

– Та от бити мене зібрався. Чуєш, Марусю, мене? – засміявся Микола.

– Буду руки об тебе бруднить, – буркнув Піддубний.

– Ясно, не будеш, – сказав Микола і раптом приставив до живота Піддубного пальця. Той відсахнувся.

– Ну, я пішов, – всміхнувся Микола. – І зичу вам доброго і мирного життя.

Він повернувся й неквапно рушив із двору, почувши, як скреготнув V нього за спиною зубами Піддубний і як зітхнула важко на ганку його дружина.

– Почекай, арештанюго, почекай! Прийде ще й на тебе управа!

– Іди в хату! – сказала лагідно Піддубна. – Не займайся з ним.

– А я й не займаюся, – сказав, ступаючи на ганок, Піддубний. – Це такий, що й ножа може під бік усунуть. А тобі – дивись, – він махнув перед її носом великим п’ястуком. – Дивись мені!

Але це жінку, здається, не вразило. Позіхнула спокійно, і в очах її майнуло щось таке, як глум.

– Що тобі на вечерю приготувати? – спитала буденно.

Стояло велике сонце, коли Микола прийшов до швагра колоти свиню. Земля була освітлена так яскраво, що, здавалося, кожен листок мав довкола себе райдужне обрамлення. Люди ходили із щілинкуватими очима, так що кількох чоловіків по дорозі до швагра прийняв Микола за Піддубного. Річка стала під цим сонцем така ясно-синя і так сліпуче пострілювала жмурами, що Микола не витримав, щоб не покупатися. На невеликій піщаній косі біля острова було стільки дівочих та юначих тіл, що йому треба було вибирати поміж них дорогу: збиралися на цьому пляжі переважно школярі старших класів і студенти, що поприїжджали на канікули. Купальників було, правда, небагато, та й ті якісь ліниві й неповороткі. Посеред річки стирчала тільки одна вискубана й вибілена голова, яку Микола встиг уже примітити, – купалася тут щодня.

Він поплив, відчуваючи ніжну, як шелест листя, прохолоду. Той бік річки був зарослий кущами, і там, на камінні, серед тих кущів, лежали розпластані тіла і не виявляли найменших ознак життя. Побіч нього плеснула, скидаючись, рибина, він розвернувся й поплив до рибалки, що безживно стовбичив по пах у воді.

– Ну, як жінка? – спитав, як щодня, Микола, і рибалка, як щодня, задоволено розсміявся.

– Дитину глядить!..

Швагро чекав його у