Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

живе там, далеко. Минуло тисячу років зими, і ніби у Бертонівскому зоопарку, всередині в мене розрослися чорні дерева і ходять покинуті тварини, чия чорна шкіра стала сивою.

Страху немає. Просто я сиджу на цьому холодному камені й чекаю, раптом десь там, де кінчається ліс, з’явиться вона — моє сонце, мої хмари, моя нічна птаха.

А іноді я здригаюся в метро від аромату її шкіри чи парфумів.

— Пах!

Він помер, убитий мною. Щоб потрапити до раю.

— Шість чоловіків за одну північ… Зовсім непогано…

Я не врятувала шістьох.

Вітчим здійняв догори руки, і Гвардієць побачив свою старість — хвору, з пігментними плямами на оголених яснах, із сивим пухом, з ключкою, зробленою із лижних палиць, вона човгає на брудну кухоньку до гарячого чайника і стола, заставленого слоїчками, каструльками і потемнілими від заварки філіжанками.

За вікном падав сніг, під батареєю стояла миска, повна іржавої води. Біля полиці з рецептами, підсунутими під розбитий телефон, старий нашийник, як пам’ять про померлу від старості дворняжку, підібрану багато років тому замерзлим, брудним цуценям. Облізла ковдра в кутку, що слугувала їй підстилкою.

Телевізор, який майже не чуєш, кілька шарів паперу на підвіконні, брудна постіль і огидний запах його самотньої старості.

— Ні, — він захитав головою. — Краще вже вмерти.

— То вмри.

— А-а-а-а-а…

І луна по всій Чорній Вежі:

— А-а-а!

— А-а-а!

— А-а-а!

Я доторкнулася до Гвардійця, І він побачив себе.

Онуки приїхали на літо. Одні схожі на дружину його старшого сина, інші схожі на його матір. Вони повискакували з батьківських машин, які зупинилися перед невідчиненими ворітьми, та бігли до нього.

Сонце, чиста мідь сосон довкола, птахи, квіти на нескошеній галявині, доріжка з плит пісковика, яскраві полиски на лакованих перилах, в’юнкий виноград на ринві.

Він сидів на ґанку та всміхався до них. Потерті джинси, светр навколо товстого живота і мила жінка позаду.

— Ну що ж ти не встаєш?

— Зараз, — сказав він. — Зараз, — упізнаючи її голос, почутий уперше так багато років тому…

— Такою буде смерть?

— Тобі подобається?

— Так.

— Тоді «пах»?

Отже — всі. Усі, кого знайшов Вітчим. Усі, кого знайшла я.

Крім останнього. За винятком одного.

Останній Гвардієць, що завмер у ритуальному колі.

Розділ 7

Палаюче сизим коло. Сині тіні на чорних стінах. Вітчим ліворуч. Крихітка — за правим плечем.

— Одинадцять, — сказав Вітчим.

— Одинадцять, — сказала я.

— Останній, — сказав Вітчим.

— Останній.

— Буде смішно, якщо ти переможеш.

— Не буде, — сказала я.

— Буде, — сказав мені Вітчим. — Смішно й нудно.

— Давай подивимося?

— Давай.

І його рот заюшив потоком слів Чорного Чаклунства.

— А-ля-ля-ля-я-я-я! — лемент з високого мінарету над західними дахами.

— А-я-я-я-я-я-я! — плач старих раввинів у білому одязі.

— М-м-м-м-м-м-м-м, — здуті жовна святого отця.

— Ось! — юрода-жебрак за тисячу кілометрів і за три тисячі років. — Ось! Тут було добро, а оце постало зло!

Чоловік відчув холод у тунелі нічної дороги:

— Бережи нас…

Прокинувшись у страшному сні.

— Щось наснилося?

— Не знаю.

Пам’ятаю тільки сизе світло.

Сизе світло ритуального кола.

Що може розвіяти ніч? Лише місячне світло. Вітчим у світінні Давньої Магії. Крихітка при світлі неповного місяця.

— Безліч років тому… — стиха проказав Вітчим.