Інна Роміч - Любов у спадок

Важко дихаючи, як після сутички з ворогом, він відірвався від неї, і далі міцно стискаючи її руки.

— Ну? Тепер ти задоволена? — запитав, відводячи погляд.

Дівчина тремтіла, як осиковий листочок на вітрі. Вогонь у її зелених очах згас, вони наповнилися слізьми, готовими пролитися від образи. Дік відчув себе найостаннішим дурнем. Йому раптом стало нестерпно соромно. Що він робить? Теж мені лицар — вирішив отак провчити бідолашне дівчисько, начебто інших способів не було. Але надто вже вона його розлютила. Він і сам не розумів, чому раптом так брутально повівся з нею.

Він глянув на неї згори вниз, і раптом зрозумів, що йому знову нестерпно хочеться поцілувати ці ледь припухлі губи. Такі тремтячі від розгубленості… Так самісінько вони в неї тремтіли тоді, в Хоїку. Він і не знав, що на світі бувають такі солодкі губи. Дік насилу змусив себе відвести від них погляд. Його знову потягло до неї, він ледве стримався, щоб не поцілувати її ще раз. От диявольська мара… Зустрічаючи її, він щоразу начебто поринав у бурхливий крижаний водоспад, що тече із засніжених вершин Чевіотських гір. У цій дівчині, що так розбурхувала його кров, чаїлась таємниця.

— Ти ніби дике звіря, боїшся, щоб не підстрелив мисливець, — хрипко мовив він, ніжно торкаючись її щоки. — Боїшся, що скривджу?

Еріка здригнулася від його дотику й безпорадно глянула на шотландця. Її розум кричав: «Утікай!» А вона не могла зрушити з місця. Дік обережно схилився над нею, і вона знову відчула себе в порівнянні з ним дуже маленькою й зовсім безпорадною. Його очі виявилися так близько від її очей, що вона бачила маленькі чорні крапочки в їхній бурштиновій глибині. Нове, незнайоме почуття паралізувало її волю. Схотілося опустити повіки й забути все, що було до цієї миті.

Річард відчув, як гаряча хвиля збудження вдарила йому в голову й розлилася по всьому тілі. Ось вона стоїть, пригортається до нього, така покірлива, незвично тиха…

— Ти ще й досі боїшся мене? — лагідно прошепотів він. — Чим я можу довести, що не заподію тобі шкоди? Що я повинен зробити для того, щоб ти мене більше не боялася?

Він був так близько, що вона чула, як скажено билося його серце. Його руки обережно, ніби вона була скляною, обхопили її за стан, і по тілі від цього розлилося блаженне тепло. Дівчина з тремтінням відчувала, як він ніжно погладжує її спину, змушуючи кров швидше бігти по жилах. Вона закусила губу, вигнулася назад і ледь чутно застогнала. Їй схотілося самій пригорнутися до нього, відчути його міцне тіло. Зараз вона покірно схилить йому голову на плече, притулиться…

Еріка здригнулась від цих думок, зробила кволу спробу відсторонитися. Якщо вона зараз сама не розвіє цю мару, то потім нічого вже не зможе зробити. Та й не схоче…

— Відпусти мене… якщо хочеш, щоб я тобі довіряла, — із зусиллям вимовила вона, впираючись долонями йому в груди.

Річард відчув, як вона миттєво віддалилася. Обоє застигли в хисткій рівновазі, не відвертаючи очей одне від одного. Обличчя в шотландця стало напруженим. Вона бачила, як на вилицях у нього перекочуються жовна. На коротку мить дівчині здалося, що він не послухається. Ну й нехай би ніколи не відпускав, подумалося їй…

Річард із шумом випустив повітря крізь щільно стиснуті зуби й розтис руки. Дівчина мало не впала, коли він випустив її. Виявляється, вона так звикла спиратися на його широкі міцні долоні, що стояти на землі стало зовсім непросто.

— Пробач мені, я не хотів тебе цілувати… Ти мене просто дуже розлютила, — очужіло промовив Дік.

Еріка здригнулася, наче її вдарили.

— Як це… не хотів?

— Дуже просто, — коротко відповів Дік, — не хотів. Усе вийшло випадково, я хотів лише покарати тебе. Вибач, більше це не повториться. Це була дурна примха.

Вона ледве стрималася, щоб не вигукнути на повний голос: адже це був мій перший поцілунок, Діку! Лицар байдуже відвернувся, намагаючись не дивитися на неї. Якщо вона ще мить залишатиметься тут, так близько від нього, то навряд чи зможе він і далі боротися з собою, щоб виконати її прохання.

На мить дівчина застигла, ніби не могла повірити в його слова, а потім схлипнула, рвучко розвернулася й кинулася геть. Відбігла на кілька кроків, повернула до нього зблідле обличчя.

— Я ненавиджу тебе, Річарде Далхаузі! — зі слізьми в голосі вигукнула вона й зникла за поворотом.

…Еріка йшла коридорами, навіть не дивлячись, куди звертає. Якби зараз у неї в руках виявилася зброя, вона просто вбила б його, не роздумуючи. Як він тільки посмів! «Дуже навіть просто, — миттю відгукнувся послужливий внутрішній голос. — Ти йому сама дозволила так із собою поводитися». Вона зупинилася, невидющим поглядом втупилась у стіну.

— Адже це правда, — люто пробурмотіла вона, — я сама винна.

Вона стисла кулака й безсило вдарила ним по холодному камені. Далі повільно сповзла по стіні просто на підлогу й сіла, обхопила руками коліна. Думки товклися в голові, як метушлива комашня літнього полудня, заважаючи одна одній і створюючи цілковитий безлад. Ясно, як Божий день, що Річард вчинив підло, він просто негідник! Але зараз, коли мара минулася, вона втямила, як нерозумно й негідно поводилася сама. І застогнала від безсилля. О, вона помститься…

Але від єдиного спогаду про те, як Річард цілував її, по тілі знову прокотилася хвиля солодкого тремтіння. Їй навіть довелося стиснути коліна, щоб не стукотіли одне об одне. Боже, який сором. Адже