Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Чим більше Гліб згадував, як самовіддано дівчинка кидалася йому на допомогу, незважаючи на небезпеку, тим сильніше сумнівався в її провині. Якщо вона щось приховувала, виходить, на те були причини. Як би там не було, та саме вона знайшла гаманець і укотре врятувала його.

Поступово душа Гліба повністю очистилася від зневіри й люті. Він більше ні в чому не звинувачував Марику. Навпаки, йому було соромно за свою поведінку, адже він навіть не поцікавився, де вона знайшла гаманець і яку ціну за нього заплатила. Принц вирішив неодмінно вибачитися перед дівчинкою, тільки-но поверне борг Зоряному лицареві.

Місяць заплутався в павутинні хмар, наче золота рибка в неводі. Він силкувався розірвати пута й вирватися на небозвід у всій своїй пишноті, але зміг лише краєчком ока глянути на землю, перш ніж знову потонути в хмарах.

Гліб не знав, чи вважати це добрим знаком, чи провісником лиха. Дотепер Зоряний лицар приходив лише в повню. А раптом він не з’явиться без свого осяйного володаря? Скільки нескінченно довгих ночей доведеться чекати, аби скинути із себе цей тягар?

Годинник на вежі пробив північ, і найгірші побоювання підтвердилися. Центральна алея була так само темна, як і раніше. Жоден вогник не освітив нічного парку. Гліб не знав, як довго він простояв, напружено вдивляючись у ніч. Хмари, осяяні місяцем, наче срібні тури, плили по синювато-чорному небу. Раптом одна з них стала яскравішою за інші. Серце в Гліба забилося частіше. Згусток світла набув обрисів вершника на коні. Грива й хвіст дивовижної тварини розвівалися на вітрі, мов язики блакитного полум’я. Кінь мчав галопом, поступово спускаючись усе нижче. Там, де він пролітав, хмари розходилися, оголюючи зоряне небо, і від цього складалося враження, що зірки іскрами розлітаються з-під копит.

Годинник на вежі забив удруге. Лицар під’їхав до палацу. Він не зійшов на землю, а зупинився так, щоб Гліб дивився на нього знизу вгору, ніби тим самим хотів підкреслити свою перевагу. Копита коня опиралися на повітря, як на твердінь. Величний і могутній привид запитав:

— Ти готовий сплатити борг?

— Так. Ось ваш гаманець. Тепер я вам нічого не винен.

Гліб простягнув йому гаманець зі срібним гербом.

— Добре, — кивнув лицар, і плюмаж на його шоломі хитнувся.

Тієї ж миті гаманець став танути, наче дим, допоки зовсім не зник. Гліб вражено дивився на свою порожню долоню, а потім зніяковіло сховав руку за спину.

— Тепер, коли ти повернув борг, я не можу неволити тебе і хочу дещо запропонувати тобі, як рівному, — тихим, вкрадливим голосом мовив Зоряний лицар. — Залиши тлінну землю, і я подарую тобі безсмертя.

— Ні, я хочу бути вільним, — відмовився Гліб.

— Дурень, людина ніколи не буває вільною. Я пропоную тобі безсмертя й спокій. Натомість ти обираєш швидкоплинне життя й одвічні тривоги. Це ти називаєш волею?

— Можливо, коли я доживу до старості, як ви, мені й захочеться продовжити свої роки, — знизав плечима Гліб.

— Що таке, по-твоєму, старість? — з ноткою презирства в голосі запитав привид і зняв із себе шолом.

Гліб зойкнув від здивування, побачивши перед собою зовсім молоду людину. На вигляд лицар був лиш трохи старший за нього, і тільки в крижаних очах залишили свій слід минулі століття. Лицар посміхнувся:

— Здивований? Я став безсмертним, коли мені було вісімнадцять. Відтоді старість обходить мене стороною. Ти теж не будеш знати ні старості, ні хвороб. Хіба це не щастя?

— Мабуть, але я змушений відмовитися. Я потрібний на землі, — уперто заявив Гліб.

— Для чого?

— У мене є батьки, друзі, піддані.

— Ти збираєшся правити цією країною й робити людей щасливими? — глумливо запитав лицар.

— У всякому разі, я буду намагатися.

— Люди цього не варті й ніколи не оцінять твоїх старань. Повір мені, я вже пройшов через це. Як би добре ти не правив, однаково знайдуться незадоволені.

— Чому вас так хвилює моя доля? Що вам з того, як я захворію, постарію або не зможу керувати країною? Невже вам мало того, що я повернув гаманець? Адже ви обіцяли, що відпустите мене, тільки-но я поверну борг, — у розпачі нагадав Гліб.

— Лицар трохи помовчав, а коли знову заговорив, у його голосі звучали сумні нотки.

— Вже багато століть у мене немає нікого, з ким я міг би поговорити й поділитися своїми думками. Зустрівши тебе, я вперше побачив рівного собі і за походженням, і за інтелектом, і за духом. Я хочу, щоб ми були друзями. Зваж усе, і я сподіваюся, в тебе вистачить здорового глузду відповісти згодою. Подумай, перед тобою вічність. Рідко кому випадає шанс стати безсмертним.

— Мені не потрібна така вічність! — гаряче мовив Гліб. — Що вам дало безсмертя? Вічну самотність? Ви, могутній лицар Місяця, просите мене, звичайного смертного, стати вашим співрозмовником. Ось ціна вашого безсмертя!

— Думай, що говориш. Ти граєшся з вогнем, — застеріг його лицар. — Не мине й півстоліття, як ти будеш гірко шкодувати за втраченим шансом.

— Нехай так, але це моє життя, і я хочу