Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

— Може поясните все-таки, що відбувається?

— А Ви все ще не розумієте, Едіто? — поцікавився він, рушаючи автівкою з місця. — Я знаю, що Ви сьогодні зустрічалися з деким, і здогадуюся, про що була розмова, — не відповідаючи на моє запитання, продовжував отець Люк. Наша автівка поміж тим виїхала з двору і рушила принишклим Старим Містом.

Я все ще не розуміла, чи то мені критися, чи визнати правду.

— Куди Ви мене везете?— запитала натомість.

— Туди, де безпечно. Де я можу бути спокійним, що Вам нічого не загрожує.

Яка вичерпна відповідь! Ну що ж... вочевидь, ставити запитання доведеться мені.

— Отже, Ви, як і говорив Юрій Князевич, не священик?

— Ні, — відповів він. — І прошу, пробачте, що довелося так незграбно дурити Вас, Едіто.

— Чому ж незграбно? — не втрималася я і з сарказмом додала. — Слід віддати належне, у Вас все виходило досить елегантно.

— Я справді про це жалкую, — тихо промовив Люк. — Я не священик, не вікарій і навряд чи став би видавати себе за служителя церкви, якби не обставини...

— Та невже? — сікнулася я. — А хто ж Ви, пане? Ви не священик, не вікарій... А хто ж Ви?

— Невже пан, з яким Ви спілкувалися вранці, не представив мене Вам? — усміхнувся він, не відриваючи погляду від дороги. — Моє ім’я — Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле, — проказав Люк. — І хай як химерно це звучить, я нащадок старовинного нормандського роду де Моле, до якого, як Вам відомо, Едіто, належав Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Моле, а також його племінник Х’юго. Я нащадок Х’юго де Моле, того самого, який за наказом свого дядька прибув у супроводі загону лицарів Храму, шукаючи політичного притулку. Того самого, який привіз до Кам’янця Чашу Омбре, про яку Ви мені так люб’язно розповідали.

— У Вас є совість? — обурилася я, намагаючись опанувати себе. — Для чого був цей театр? Ви ще скажіть, що нащадки Х’юго де Моле зростали і мешкали у Кам’янці-Подільському!

— Ні, інакше б я мав можливість народитися в Україні. Або в Сибіру, — відповів Люк. — Але, гадаю, Вам буде цікаво дізнатися, що мій предок справді мешкав тут, у цьому місті. Він помер від туберкульозу у Кам’янецькому замку. Перед смертю забажав, аби його колишній зброєносець Георг де Гастон відвіз його сина Годфруа на батьківщину під опіку лицарів Лангедоку, останнього оплоту тамплієрів. І, наскільки я розумію, більше він сина не бачив.

— Цікаво... — відповіла я, намагаючись бути спокійною, але від хвилювання мене теліпало, як у пропасниці. — І що ж далі?

— Розповім, але спочатку скажіть: Ви точно пробачили мені? — запитав Люк, торкаючись моєї руки. Вона була холодна, і він загорнув її своєю теплою долонею. На якусь мить.

— Все залежить від того, наскільки Ви будете зі мною щирі тепер, пане Люку.

— Буду, — проказав він. — Можете запитувати у мене все, що забажаєте. А щодо продовження історії Х’юго де Моле, то у Кам’янці залишилася його вдова Доріан, яка згодом стала пані де Фруа. Увесь рід де Моле було винищено, за винятком Годфруа. Як Вам відомо, після арешту і страти багатьох тамплієрів король почав прибирати до рук володіння та маєтки ордену та їхніх родин. Сестру Х’юго де Моле Катрін звинуватили в єресі і спалили на вогнищі. Отже, якби не Годфруа, його син, що зростав у Лангедоку, нас, теперішніх де Моле, просто не було б на світі, — завершив Люк.

Я потерла лоба.

— Звідки Вам відомі такі подробиці?

— З щоденників самого Георга де Гастона. Тих самих, про які згадував у своїй праці професор Ле Блан... Пам’ятаєте? — усміхнувся він, вочевидь, пригадавши мою розповідь. — Щоденники збереглися напрочуд добре. Деякий час ці записи були втрачені для ордену, але після Другої Світової їх знову вдалося розшукати. Професор Ле Блан використав цілком загальні факти, але, як бачите, їх було достатньо, аби Вас зацікавити.

Люк — бо надалі звертатися до нього як до священика мені не повертався язик — зітхнув і поглянув на мене.

— Ви маєте довіряти мені, Едіто! Просто вірте! Я розумію, що все це схоже на божевілля, але Ви мусите повірити мені. Юрій Князевич — мій давній знайомий, ФСБ-шний служка, працює на російську розвідку. Ви ж самі знаєте, з ким тоді він приїхав до Кам’янця презентувати свою місію.

— Так, але поки що Ви мені нічого нового не сказали, Люку. Тільки те, про що я й так знала або ж сама розповідала Вам.

— Трохи терпіння, Едіто. Ми скоро будемо на місці і я доведу Вам, що не брешу.

— А на які спецслужби працюєте Ви, пане Люку? Юрій Князевич казав, що Ви теж любите погратися в Джеймса Бонда.

Люк усміхнувся кутиками губ. Не відриваючи погляду від нічної дороги, продовжив, але зовсім не з відповіді на моє запитання.

— Георг де Гастон у своїх щоденниках дуже детально описує життя тогочасних тамплієрів та історію життя самого дідуся Х’юго. Однак у книзі є багато загадок, відповіді на які я шукав... — Люк замовк на якусь мить. —