Леся Романчук - Місто карликів

камери з повною відсутністю зовнішніх вражень, цей майже тюремний, та все ж інший, відмінний за суттю своєю пересувний конгломерат людських доль і характерів давав якусь нову поживу молодому, стомленому одноманітністю мозкові, і кожен струмінь повітря, який вдалося вловити з вузенького загратованого вікна під самим дахом вагона чи вузької щілини під дверима, де наглядачі залишали шпарку, не намертво загвинчуючи довжелезної залізної штаби, кожен звук звичайного цивільного життя — гавкіт собаки, щебет пташки, дитячий плач — ставав подією, свідчив про те, що життя за гратами не припинилося, щось відбувається, триває, продовжується. І це давало надію на повернення.

Перша ніч минула майже казково — нашепотілися зі Стефком удосталь, говорили. Виговорювалися, тепер можна було розмовляти відверто — слідство позаду, твоя вина доведена, термін визначено, і якесь дивне полегшення від цього опанувало хлопцями.

Життя на етапі мало й невигоди, до яких необхідно було звикнути: часті зупинки, іноді просто в чистому полі, коли в’язнів висаджували і перераховували, а вагон за той час ретельно перевіряли, обстукуючи кожну дошку спеціальними дерев’яними молотками на довгих ручках, цим же молотком кожний «порахований» діставав по плечах, здираючись у вагон, а той, хто барився чи не мав сили, діставав двічі, а то й з десяток разів. Навіть уночі будили і влаштовували перевірки — зганяли всіх в один кінець вагона, а інший обстукували. Отими самими молотками на довгих ручках перелічували й «скоропортящієся продукти» — товкли по чому попало.

— Чого це вони стукають? — здивувався Стефко першого разу.

— А раптом ти, сину, дошку перегриз, дірку зробив, щоб утекти! — пожартував дядько Василь і зовсім не погрішив супроти правди — бували випадки, коли в’язні випилювали дошку в підлозі і вислизали через отвір на рейки.

— Чим би я її перегриз? Ото хіба зубами! — засміявся Степан. — 3 металу — хіба ложка й миска!

Ложки, миски й кружки пильнували як великої цінності.

Цілою бідою був брак води. Воду давали вранці — по триста грамів на брата — і хоч пий її, хоч їж, хоч умивайся. Кожна ложка була на рахунку, кожен ковток — золотим. Найбільше страждав пан учитель Петелицький — дружина дала йому із собою гарне порцелянове горнятко, яке розбилося першого ж дня, і він благав то конвой, то кожного у вагоні — дайте якусь посудину, дайте пити!

— Чому не даєте води? — пробували вимагати, та конвой одразу затикав роти незадоволеним прикладами.

— Так ви ж не на курорті, а на каторзі! — відповідали на будь-які запитання, весело регочучи.

Годувати солоними оселедцями і не давати води — це і в тюрмі була улюблена мука слідчих. Оселедці — основна страва радянської тюрми. «Юшка з оселедця на перше, на друге — хвіст від оселедця, на третє — компот з оселедця!» — жартував Степан.

Ще був суворий наказ не розмовляти на зупинках. Щойно поїзд стишує хід — ані словечка, ані навіть шепоту у вагоні! За цим стежили суворо. На зупинці не карали — дотримувалися тиші, зате щойно паровоз робив перший вдих — винний отримував побиття на всю суму порушення та опинявся у карцері.

— І чим їм шкодять наші балачки? Чому на етапі хоч кричи, хоч співай, а на стоянці — мертва тиша? — дивувалися молодші.

— Ото ви нетямущі, хлопці! — пояснював Петро Іванович, робітник паровозного депо, якого посадили за «саботаж». — От, кажімо, стоїть потяг на станції, а довкола хто? Люди. А людям треба знати, що пів-України етапами до Сибіру везуть? Ні, не треба! Люди повинні спокійно працювати. А ви ще, може, надумаєте кричати, щоб мамі хтось передав, що син живий, або що супроти влади вигукувати? Не можна цього!

— Припиніть контрреволюційну агітацію! — прогримів своїм басом з нижніх нар колишній голова сільради Дмитро Тищенко, колишній комуніст, колишній фронтовик, колишній… та й теперішній переконаний більшовик, переконаний у тому, що все, що з ним сталося, страшна помилка, і щойно він опиниться у таборі і дістане право на листування, то напише самому Сталіну, і його з вибаченнями повернуть додому, в село, де без нього, звичайно, розвалиться колгосп і план із заготівлі зерна і особливо молокопродукції завалять оті справжні саботажники. Навіть в тюрмі і тут, на етапі, він не забував, що є представником радянської влади «на місцях», повинен підтримувати соціалістичну законність і переконувати цих людей у перевагах соціалістичного ладу. Робив це завжди голосно, в надії на те, що конвой почує і доповість «по начальству». А конвоєві було начхати.

— А чого б мав припиняти? За неї, рідну, засудили, от я й виправдовую свій «справедливий» вирок! — спокійно, як усе, що він робив, відповідав Петро Іванович. — У мене тепер двадцять п’ять років агітації попереду. І в тебе самого, Дмитре, також, хоч ти і партійний. Був партійним…

Із зупинками, що тривали інколи добу, без поспіху поїзд просувався до Уральського хребта. Тут вже не Європа. Сибір, безкраї простори. Тайга.

За ці тижні у хлопців вичерпалися їстівні припаси з останньої домашньої передачі. Хоч як вони намагалися розтягувати дорогоцінні шматочки домашнього сала та сухарів, і воно скінчилося. На хлібі та воді знову гостро відчули знайомий з Кам’янецької тюрми голод. Одна думка клювала мозок щохвилини — їсти, їсти… Молодий організм вимагав свого. А Роман мав іще одну проблему — він не переносив оселедців! Ненавидів сам запах, смак, терпіти не міг, як чиїсь руки смердять цим огидним йому духом! Це було додаткове катування, не передбачене системою покарань. О, як би тішилися десь у Москві, дізнавшись, що існує в’язень, якого навіть голод не примусить узяти до рота оту бурду, що варять у вагоні-ресторані етапного ешелону! А може б і не тішилися, бо втрачали один з методів катування і надійний метод знищення — ті, хто втрачав людську подобу і починав відшукувати протухлі голови оселедця на смітниках, ще на пересилках хворіли на дизентерію