Леся Романчук - Місто карликів

від ока тюремників, визирали, виглядаючи своїх, матері, дружини, сестри. І лунало стиха: «Степане! Васильку!»

Пролунало й рідне: «Ромасику, синочку!» Якусь секунду бачив рідні обличчя — мама, тітка Стефця. Це вона кричала «Ромасику!» Звідки знали, що їх поведуть саме сьогодні? Чи виглядали їх щоранку? Ні, мабуть, знали, бо перед етапом дозволили передати теплі речі в дорогу.

Мама. Цьоця… Батька не побачив. Чи здоровий? А раптом… І не стримався, гукнув: «Де тато?» І почув: «Удома. Здоровий!» Перший удар прикладу конвоїра разом із «Малчать!» влучив у праве плече. Від другого захистив дядько Василь, підставивши свого клумака. Роман майже не відчув болю. Щастя від того, що батько звільнений, здоровий, удома, заполонило серце. Батько не дасть синові пропасти. Це ж, мабуть, його стараннями — і термін не максимальний, і не «вища міра». Це ж, мабуть, батько виробив нову метрику, сам здогадався, чи порадив хтось, переробив дату народження, як синові Івана Стецюка, навіть число те саме. Тому й пішов Роман «по малолітці», тому й термін такий «дитячий». Надія на звільнення — от що тримає сильніше за будь-які вітаміни.

Їх змусили майже бігти, але навіть отак бігцем Роман все одно встиг виловити оком гілочку верби, на якій викльовувалися клейкі світло-зелені молоді листочки, і дах рідної гімназії, а вже надихатися, надихатися найсолодшим, найсоковитішим повітрям у світі встиг, мабуть, на всі етапи. Так хотілося видихати, вичистити, виштовхнути з легенів отой задушливий сморід тюремної камери, однаковий чи не в усіх в’язницях світу.

Десь там, у в’язниці, залишилася Орися. Куди її? Може, випустять, — жевріла марна надія. Може, зустрінуться вони десь там, далеко. Яких тільки випадків не буває у тих табірних далях!

Як їй, ніжній, добрій, тендітному земному ангелу, переносити оті переповнені камери, допити, можливо, катування? Ні, вони не можуть застосовувати тортури до жінок, це неможливо! Звісно, жінок не б’ють, заспокоював себе. Уявити, що його Ориславу може бодай пальцем торкнути якийсь із отих охоронців, було понад його сили. Якби таке сталося на його очах — мабуть, кинувся на кривдника й убив би, задушив би голими руками. Роман відчував у собі зараз стільки ненависті, стільки готовності мститися за оті приниження, свої власні, своїх друзів, що тамував цю хвилю, переконував себе, що такі почуття не гідні доброго християнина, яким виховував його батько.

Вагони, оті пофарбовані у темно-червоний колір «телячі» теплушки, стояли далеко від вокзальної товкотнечі, десь між станційними спорудами.

— Садісь!

І вони знову повалилися на холодну землю отак по п’ятеро під руки, як тупали рідними вулицями. Довкола — ланцюг наглядачів із собаками, готовими кинутися за першою командою.

Поруч опинився Степан Стадник, товариш по фельдшерській школі:

— Тобі скільки припаяли?

— П’ятнадцять плюс п’ять.

— А мені — четвертак… Поглянь, бачиш, що на вагоні написано — «Скоропортящієся продукти». Що за сміхота?

— Правильно написано, сину, — пробурчав стиха дядько Василь. — Ми ж і є «скоропортящієся». Скоро, скоро спортимося, хлопці, не всі доїдуть. Ех, дорога…

— Ра-азговорчікі! Малчать! — почув конвоїр.

Отут, між якимись пакгаузами, подалі від людських очей, почалася погрузка. Звісно, ніхто не повинен бачити отой товар, оті живі «скоропортящієся продукти». Заштовхували стільки, скільки зміг прийняти вагон.

— Та досить уже! — гукали зсередини. — Дихати не можна!

— Нічаво, теплеє будет, — відповідав конвойний і штовхав прикладом іще одного, іще.

Отут пригадав Роман із майже вдячністю науку отого провокатора, з яким їхав у «курортному» етапі до Прикарпатська, в теплушці займати верхні нари.

— Степане, давай нагору, отуди, до віконця.

— А не зависоко? Не замерзнемо?

— Зате не задихнемося! Весна!

Як важливо, виявляється, вчасно зорієнтуватися і, користуючись молодістю та силою, зайняти краще місце! Поки старші воювали за нібито зручні нижні полиці, куди набилося стільки людей, що й не дихнеш, Роман зі Стефком лаштувалися в довгу дорогу на верхніх нарах. Після задухи в камері, після замкненого простору, в якому кожен сантиметр доводилося відвойовувати у ближнього, етап здавався відносною волею, а табір — майже райським місцем.

— Нічого, якось перебудемо. Все краще, як у чотирьох стінах! Он і повітрям дихнути можна, і світ побачити! — шукали щось добре у новому ув’язненні — на колесах. — А приїдемо на Колиму — будемо працювати. Ну то й що, що конвой — простір, свіже повітря, природа!

Як сміявся б кожен, хто вже там побував, із цих юнацьких наївних сподівань! Та повторники 1949-го, так називали тих, кого ув’язнили після закінчення десятилітніх термінів «набору» 1937-го, ще не пішли по знайомих етапах, і нікому було розповісти хлопцям, що їхні страшні спогади про тюрму виявляться потім найприємнішим, що випало на їхню долю. Як добре — не знати…

А зараз світ здавався майже прекрасним — позаду арешт, принизливі допити, жорстокі катування, страх перед слідчим. Перед запитаннями, на які не було відповідей. Не треба більше боятися ночі, не треба знов і знов повторювати подумки казочку про цигана, її можна забути. Все визначилося — ти винен, ти засуджений на певний термін, ти — ворог народу, і в найближчі двадцять років нічого не можна змінити. Цей вагон із написом «Скоропортящієся продукти» повезе тебе далеко-далеко від рідної землі, у чужий край. Кілометри рідної землі невблаганно тікають з-під коліс потяга, і ти побачиш її майже сорокарічним. Із цим нічого не можна вдіяти, і тобі залишається тільки змиритися і навчитися жити у новому світі, до якого тебе засуджено. Навчитися ловити бодай крихітні вигоди, бодай мізерні задоволення, бодай мікроскопічні шанси подовжити своє життя і зробити його трішечки стерпнішим.

Після майже року замкненого світу