Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

вона сама дійшла цієї думки після кількагодинної розмови — чи кількагодинного сну слідом за розмовою. Нічого не було вирішено, нічого не повернулося на звичні місця, але принаймні відбувся зсув, якого виявилося достатньо, щоб побачити речі під іншим кутом, в іншому світлі.

Саймон тим часом визнав, що незрідка поводився так, ніби перепади настрою його дружини були навмисними — що було несправедливо. І — але цього він їй не озвучив — що ота ніч, яку він провів з колегою роки зо три тому, насправді могла вважатися подружньою зрадою, тож і він був винний перед Елісон. Тим паче що отой п’яний вибрик зрештою збентежив і занепокоїв його куди дужче, ніж будь-які її вчинки. Можливо витримати чужу зраду — а от свою власну набагато важче. Ненадовго зненавидіти когось іншого — штука тонізуюча. Але себе ненавидіти недовго неможливо.

Обоє розуміли, що все це каяття, озвучене чи приховане, було насправді такою собі офірою невідомій силі, яка тримала у своїх руках їхню доньку. Та хай скільки вони говорили, порожнеча тягнулася, телефон мовчав.

Урешті-решт неможливо стало докричатися одне до одного через ту пустку, і настала тиша, і вони просто мовчки сиділи і вдивлялися у темні вікна.

Потім вони вклалися у ліжко — разом, ближче, ніж будь-коли за довгий час. О 3.02 Елісон прокинулася, бо дзвонив мобільний. Вона підскочила на ліжку, впала з нього, впустила телефон на підлогу. Схопивши його, приклала до вуха і почула швидку, гучну мову. Зо дві фрази — але голос уп’явся у мозок Елісон, ніби вістря ножа. Потім телефон замовк.

Елісон з великими очима обернулася до Саймона, який припіднявся на лікті.

— Хто це? — промимрив він. — Поліція?

— Ні,— відповіла вона, ледь утримуючись від того, щоб не побігти туди, сюди і ще отуди. — Це Медисон. Здається, вона сказала, де її шукати.

Розділ 29

Коли двері будинку не відчинились, я трохи збентежився, але потім подумав, що Емі могла вийти. Відімкнувши засув, я увійшов у простір, порожній тієї особливою порожнечею, яку спричинює фізична відсутність людини, з якою ділиш життя.

Я рушив до вітальні, потай радіючи тому, що маю трохи часу для себе, для того, аби вирішити, як саме почати говорити з нею про ті фотографії, про її ім’я у паперах, які показав мені Фішер. Вітальня була чисто прибрана. Хаос роботи вдома скінчився, а може, Емі вирішила зробити паузу і прогулятися до селища. Напевно, варто їй зателефонувати й запропонувати зустріти на зворотному шляху. Чи разом поїсти. Поговорити з нею — так довго, щоб тіні цього ранку розвіялися, і тоді вже можна буде прийняти рішення. Ми ж можемо говорити годинами, і хай весь світ чекає. Я сподівався, що воно так і досі.

Я піднявся на кілька сходинок і зупинився перед дверима кабінету Емі.

Іншу людину те, що я побачив, не вразило б. Треба добре знати Емі, треба бути з нею одруженим, щоб розуміти, наскільки важливий для неї робочий простір. Вона жила тим простором. І стан, у якому я побачив її кабінет, був неправильний.

Увімкнений комп’ютер — суцільний хаос відчинених вікон. Емі зачиняла вікна з методичністю діда, який пильнує, аби в будинку водночас горіло не більше однієї лампочки. Поверхня столу була завалена паперами й записниками. З полиць повиймано коробки для паперів. Той, хто обшукав її кабінет, не залишив після себе розгардіяшу — для кабінету іншої людини це взагалі могло б вважатися взірцевим порядком, — але шукав він вдумливо. Її ноутбука не було на місці. Зник і органайзер.

Я потягнувся був до телефону, щоб одразу сповістити Емі, аж раптом одразу дві речі спали мені на думку. По-перше, якби вона знала, що в будинок вдерлися, вона б у першу чергу дзвонила мені. Але вона не дзвонила, тож це, напевно, сталося зовсім нещодавно.

По-друге — двері ж були замкнені.

Тримаючи палець на кнопці швидкого виклику, я рушив до вітальні. Постояв, послухав, розтуливши рота. В будинку панувала тиша. Я швидко й безшумно пройшовся іншими кімнатами на першому поверсі, піднявся нагору. Мій кабінет виглядав як зазвичай, ноутбук спокійно лежав посередині столу.

Обшукавши решту дому, за п’ять хвилин я був уже абсолютно впевнений, що тут нікого не було.

«Нікого» — це, власне, Ґері Фішера. Я не міг уявити, хто б іще міг сюди вдертися. Він не тільки знав, де я живу, а й пов’язував Емі зі спадком Кренфілда. Якщо він поїхав одразу, як вийшов зі шпиталю, то міг прибути сюди раніше за мене.

Але ненабагато — і тому мене дивували замкнені двері. Він повинен був мати ключі. Мої були при мені, й жодної можливості зняти з них копію Фішер не мав. Хіба що він украв запасні з миски на кухні, коли приїздив до мене.

Ті ключі були на місці. По той бік обіднього столу були двері у гараж, проте й вони виявилися замкненими. Лишався останній варіант. Я спустився сходами і підійшов до широкого вікна. Схопився за ручку розсувних дверей, різко смикнув — але, всупереч очікуванням, вона не піддалася.

Відімкнувши замок, я вийшов на балкон і нарешті подзвонив. Емі взяла слухавку не одразу, а коли взяла, то здалося, що вона заклопотана.

— Так?

— Це я. Слухай…

— Хто — «я»?

— А що на екрані написано, люба?

Вона відповіла через секунду:

— Ох, не глянула на нього. Вибач, замислилася про своє.

Знову, відзначив я подумки.