Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

У повітрі над котловиною аж кишіло від найдивовиж- ніших маленьких створіннячок. Він іще ніколи не бачив нічого подібного. Ці створіннячка пурхали і метушилися, від них аж рябіло в очах. У всіх на плечах були строкаті крильця, як у метеликів, усі вони були вдягнені в розмаїте картате, смугасте, у кружальця і в горошок (і так далі, і то­му подібне) кумедне і недоладне вбрання, до того ж усе воно було або затісним, або зашироким, або задовгим, або зако­ротким, одне слово, зшитим аби як, абияк допасованим, латаним-перелатаним, ба, латки виднілися навіть на кри­льцях. Жодне створіннячко не нагадувало іншого, їхні ли­чка були розмальовані, як у паяців, вони мали великі круг­лі червоні носи, кумедні вуха та надміру великі роти. Деко­трі носили на головах різнобарвні циліндри, інші - гостро­верхі шапочки, у декотрих на голові красувалися вогнисто- руді пасма, годі як інші мали лискучі лисини. Більшість створіннячок сиділи або висіли на вишуканій вежі із кош­товного філігранного срібла; вони вовтузилися, підстрибу­вали, переверталися, підтягувалися на ній. Було видно, що створіннячка намагаються її поламати. Здавалося, їм ну просто страшенно хочеться її знищити.

Бастіян вибіг надвір.

- Гей, ви! - закричав він. - Негайно припиніть! Як ви можете таке виробляти?!

Створіннячка на мить завмерли - і всі як одне подиви­лися на нього згори вниз.

Те, котре сиділо на самісінькому вершку вежі, поціка­вилося:

- Що він сказав, отамтой?

А інше гукнуло знизу:

- Отамтой каже, як ми можемо таке виробляти.

- А чому отамтой каже, як ми можемо таке виробляти? - поцікавився третій метелик-клоун.

- Бо ви не смієте цього робити! - закричав Бастіян. - Не можете ж ви отак просто все руйнувати!

- Тамтой каже, ми не можемо отак просто все руйнува­ти, - сповістив перший метелик-клоун решті.

- Ще й як можемо, - відповів інший і відламав від вежі добрячий шматок.

Перший знову крикнув униз Бастіянові, крутнувшись вихором і підстрибуючи, немов навіжений:

- Ще й як можемо!

Вежа захиталася і підозріло хруснула.

- Що ви робите?! - заверещав Бастіян. Він був розлю­чений і трохи наляканий, але не знав, як поводитися, бо створіннячка і справді були вкрай дивні.

- Отамтой, - знову звернувся перший метелик-клоун до решти, - питає, що ми робимо.

- А що ми, власне, робимо? - поцікавився інший.

- Ми забавляємося, - пояснив третій.

У відповідь на ці слова метелики-клоуни вибухнули не­самовитим хихотінням і пирсканням.

- Ми забавляємося! - крикнув перший метелик-клоун Бастіянові, мало не захлинаючись від сміху.

- Але ж вежа завалиться, якщо ви не припините! - закричав Бастіян.

- Отамтой, - сповістив решті перший метелик-клоун, - думає, що вежа завалиться.

- Ну то й що? - відказав інший.

А перший гукнув униз:

- Ну то й що?

Бастіянові відняло мову, його достоту заціпило, і перш ніж він знайшов достойну відповідь, метелики-клоуни, які висіли на вежі, раптом затанцювали щось схоже на аркан у повітрі - тримаючись, щоправда, не тільки за руки, а й за ноги, а часом і за коміри, а деяікі ще й позависали догори ногами, і всі верещали від захвату і реготали.

Те, що виробляли ці крилаті створіннячка, виглядало так дивовижно і кумедно, що Бастіян мимоволі теж засмія­вся.

- Але ж цього робити не вільно! - крикнув він. Це ж витвір ахараїв!

- Отамтой, - знову звернувся перший метелик-клоун до своїх товаришів, - каже, що цього робити не вільно.

- Нам вільно все, - заверещав інший, перекрутитись у повітрі. - Нам вільно все, що не заборонено. А хто нам за­боронить? Адже ми - шлямуфи!

- Я! - відповів Бастіян.

- Отамтой, - пояснив перший метелик-клоун іншим, - каже, що я.

- Як це - ти? - спитали інші. - Ти нам нічого такого сказати не можеш.

- Та ж не я! - спробував витлумачити перший. - Отам­той каже, що «я» - це «він».

- А чому отамтой каже, що «я» - це «він»? - допиту- налися всі решта. -1, як на те, про кого він це каже?

- Про кого ти кажеш, що «я» - це «він»? - крикнув пе­рший метелик-клоун.

- Я не казав, що «я» - це «він», - крикнув Бастіян уже майже розлючено, але при цьому насилу стримуючи регіт. - Я кажу, що це я забороняю вам руйнувати вежу.

- Він забороняє нам руйнувати вежу, - пояснив решті метелик-клоун, який сидів на вежі найвище.

- Хто забороняє? Хто? Хто? Хто? - перепитав один із метеликів-клоунів, які тільки-но надлетіли, а за ним загу­кали й усі інші новоприбулі.

- Отамтой, - відповіли їм.

Але новоприбулий сказав:

- Я не знаю Отамтого. Хто він узагалі такий?

Перший крикнув:

- Гей, Отамтой, хто ти взагалі такий?

- Ніякий я вам не Отамтой! - закричав Бастіян, тепер уже по-справжньому лютий. - Я Бастіян Бальтазар Букс, і це я перетворив вас на шлямуфів, щоби ви більше ніколи не плакали і не нарікали на долю. Ще сьогодні вночі ви були нещасними ахараями. Отож не завадило б вам розмовляти з вашим благодійником з більшою повагою!

І тут усі як один метелики-клоуни перестали вистрибу­вати та витанцьовувати і втупили погляди у Бастіяна. Рап­том стало надзвичайно тихо.

- Що-що-що сказав Отамтой? - прошепотів метелик- клоун, котрий сидів трохи віддалік, але сусід так вальнув його по капелюху, що той насунувся цікавому по самі вуха. Всі решта зашипіли:

- Чш-ш-ш-ш!

- Чи міг би ти повторити це ще раз, але повільно вира­зно? - попросив верхній метелик-клоун підкреслено ввіч­ливо.

- Я ваш благодійник! - вигукнув Бастіян.

У відповідь на це серед метеликів-клоунів вибухнуло дуже кумедне і вкрай безладне пожвавлення, один перека­зував Бастіянові слова іншому, а той - далі, а тоді ще далі, аж доки врешті-решт усі незліченні маленькі постаті, роз­порошені по цілій видолинці, не зібралися, збившись в один чи то клубок, чи то вихор коло Бастіяна. Вони мигота­ли і тлумилися довкола нього, вигукуючи один до одного:

- Ви чули? Ви зрозуміли? Це наш дійоблагник!

- Він називається Настібан Бутерброде!

- Ні, ні! Це Буксіян Блоходар!

- Дурниці, його звуть Пастіян Ваксожер!

- Та ні, Балдіян Пупс!

- Гікс! Фікс!

- Базікай Балдабукс! Пуке! Бакс! Кекс!

- Хе-хе-хе!

- Ха-ха!

- Хі-хі-хі!

Блазнеметелики від захвату аж шаленіли. Вони по­тискали одне одному руки, підкидали угору шапочки, ци­ліндрики і капелюхи, щосили ляскали себе по плечах і по животах, здіймаючи великі хмарки пилку.

- Як же нам невимовно пощастило! - кричали вони. - Хай живе наш Бевзіян Занзібар Бальзамін!

І, не перестаючи верещати і реготати, велетенський рій знявся у повітря і відлетів. Удалині поступово завмерли галас і шум.

Бастіян стояв геть розгублений. Він уже і сам не знав,