Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Ціла видолинка каньйону була заповнена якимись бри­дкими, безформними хробаками, завдовжки як рука люди­ни. Шкіра цих істот виглядала так, ніби вони були загорну­ті в брудне, рване лахміття і дрантя. З-поміж складок цього дрантя виступало щось на кшталт вкритих слизом кінцівок, схожих на мацаки поліпів. На одному кінці їхніх тіл з-під наростів шкіри глипали двійко очиць - очей без повік, з яких безупинно лилися сльози. І самі ці істоти, і ціла видо­линка довкола них були геть мокрі від сліз.

Коли на них зненацька упало світло Аль Джагіра, вони заклякли на місці, отож стало видно, чим ці хробаки зайня­ті. Якраз посередині скупчення бридких червоподібних іс­тот здіймалася вежа зі щирого срібла витончено- філігранна, прекрасніша і коштовніша від усіх будівель, бачених Бастіяном в Амарґанті. Декотрі з цих червоподіб­них істот якраз у цю мить спиналися на вежу, складаючи її з окремих частинок і допасовуючи їх. Одначе тепер вони непорушно застигли і отетеріло витріщалися на світло Аль Джагіра.

- Ах, лихо! Лишенько! - пронісся над котловиніи. на­жаханий шепіт. - Наша потворність вийшла на яв! Лихо! Лихо! Ах, чиї ж то очі нас уздріли? Біда! Біда! Горе нам, тому що ми побачили самі себе! Ким би ти не був, жорсто­кий прибульцю, змилосердься над нами! Змилуйся, забери від нас геть оце світло!

Бастіян підвівся.

- Я - Бастіян Бальтазар Букс, - мовив він. - А ви хто такі?

- Ах! Ми - ахараї, - пролунало у відповідь. - Ми ахараї, ахараї! Найнещасніші зі створінь - ось хто ми такі!

Бастіян мовчав і, вражений, подивився на Атрею; той теж підвівся і став коло нього.

- Отже, це саме ви збудували Амарґант - найпре- красніше місто Фантазії? - запитав Бастіян.

- Це правда, ах, - застогнали істоти. - Але забери від нас це світло і не дивися на нас. Ах, змилосердься!

- І це саме ви наплакали Озеро Сліз Мургу?

- Ах, пане, пане, - схлипнули ахараї. - Усе так, як ти кажеш. Але ми помремо від сорому і огиди, з ненависті до самих себе, якщо ти і далі змушуватимеш нас стояти у світ­лі твого каменя. Чому ти так жорстоко примножуєш наші страждання? Ах, ми ж не зробили тбі нічого лихого! Ми ні­кого не скривдили, хіба що - нашим виглядом.

Бастіян заховав камінь Аль Джагір до кишені, і знову все оповила глибока темрява.

- Дякуємо! - почувся стогін у відповідь. - Ах, пане! Ми дякуємо тобі за твою ласку і милосердя!

- Я хотів би поговорити з вами, - сказав Бастіян, - я хотів би вам допомогти.

Його мало не нудило від огиди, та водночас і охопило палке співчуття до цих безмежно бридких і нещасних істот. Він не сумнівався, що це ті самі створіння, про яких він ро­зповідав у своїй історії виникнення Амарґанта, проте за­раз, як і багато разів до того, не знав, чи ахараї існували задовго до того, чи виникли тому, що він їх вигадав. Бо як­що ахараї з’явилися на світ унаслідок його розповіді, то він якоюсь мірою відповідальний за їхнє страждання. Хай там як, але він був сповнений рішучості якось усе це змінити.

- Ах, - скиглили плаксиві голоси, - хто ж нам може допомогти?

- Я, - крикнув Бастіян, - тому що я ношу Сяйво.

Щойно він це сказав, запала мертва тиша.

Плач стих.

- Звідкіля ви узялися? - запитав Бастіян у темряву.

- Ми живемо в найтемніших глибинах землі, - проже­бонів у відповідь багатоголосий хор, - ми ховаємося від со­нячного світла. Ми безнастанно оплакуємо свою лиху долю і вимиваємо слізьми з пракаменя щире незнищенне срібло. З цього щирого срібла ми випрядаємо філігрань, яку ти міг бачити у Срібному Місті. Тільки в найбезсвітляніші, най- чорніші з ночей ми наважуємося виходити на поверхню, і ці печери - виходи з наших нір. Сюди, нагору, ми приноси­мо те, що виготували в надра землі, саме тут ми складаємо свої філіграні. Сьогоднішня ніч здавалася нам достатньо темною, ми вирішили, що не побачимо одне одного, а отже, не завдамо одне одному болю. Тому ми прийшли сюди. На­шою працею ми намагаємося бодай якось спокутувати свою потворність - робота дає нам розраду, хоч і невелику.

- Але ж ви не винні, що саме такі! - спробував потіши­ти їх Бастіян.

- Ах, є різні провини, - відповіли ахараї, - провина вчинком, провина наміром, провина думкою, провина не­бажанням замислитися. Наша провина - це провина існу­вання.

- Як же мені вам допомогти? - запитав Бастіян мало не плачучи від співчуття.

Ах, великий доброчинцю, - заголосили ахараї. - Бастіяне, ти носиш Аурин і наділений владою врятувати нас; та ми просимо тільки одного: дай нам іншу подобу!

- Так я і зроблю, не журіться, нещасні черви! - мовив Бастіян. - Я бажаю, щоби зараз ви поснули лялечками, а прокинувшись завтра вранці, ви повилазите зі своїх старих оболонок і станете метеликами. Ви будете барвисті та весе­лі, ви знатимете лише сміх і розваги! Від завтра ви звати­метеся вже не ахараї, тобто «вічно заплакані», а шлямуфи- « вічно розсміяні»!

Бастіян прислухався, але з темряви більше не долинало ні звуку.

- Вони вже поснули, - прошепотів Атрею.

Приятелі повернулися до печери. Панове Гісбальд, Гі-

дорн і Гікріон усе ще тихенько посопували, тож так нічого і не дізналися про події цієї ночі.

Бастіян вклався спати.

Він був надзвичайно задоволений собою.

Скоро ціла Фантазія довідається про добру справу, яку він оце щойно звершив. І його добра справа була по- справжньому безкорисливою, бо ж ніхто не посміє ствер­джувати, буцімто він при цьому побажав чогось і для себе. Слава про його доброту сяятиме яскравим світлом.

- Що ти на це скажеш, Атрею? - прошепотів він.

Атрею якусь мить помовчав, перш ніж відповісти:

- Хотів би я знати, яку ціну ти за це заплатив.

Тільки згодом, коли Атрею вже спав, Бастіян зрозумів, що його друг мав на увазі пам’ять і забування, а не, так би мо­вити, Бастіянову безкорисливість. Бастіян не міг знати, що зникло із його пам’яті цієї ночі. Та зрештою, він перестав думати про це і заснув із ради ним передчуттям.

Наступного ранку він прокинувся від голосних криків трьох лицарів, які таким чином виявляли свої бурхливі по­чуття:

- Подивіться-но лишень!

- Присягаюся честю, від цього розрегочеться навіть моя стара шкапа!

Бастіян побачив, що всі вони стовпилися біля виходу з печери, Атрею стояв коло них. Він був єдиний, хто не смія­вся. Бастіян підвівся і підійшов до