Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

Розкидаючи віщунів своїм вороним конем, що хропів і розбризкував піну, Варкан блискавкою влетів у коло мечів і дротиків. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. А слідом за ним мчали ще молоді воїни з мечами в руках. Вони також рішуче розштовхували кіньми приголомшених віщунів. У натовпі безладно закричали. Цього блискавичного нападу не чекав ніхто, навіть сам хитродумний Дорбатай!

Перекриваючи галас, Варкан вигукував:

— Ратман! Ратман!

І йрго товариші слідом за ним безнастанно повторювали:

— Ратман! Ратман!

Незрозуміле дзвінке слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу і Артемові на вільних коней. Варкан пропонував сідати на коней! А його супутники, звиваючись мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитися до чужинців, щоб завадити втечі. У дикому гаморі лунав бойовий клич молодих дружинників:

— Ратман! Ратман!

Дивно, чому ж тепер завмерли мисливці й воїни? Ще недавно віщуни на чолі з Дорбатаєм спиралися в своїх діях на весь натовп скіфів, який підтримував їх проти чужинців. Ясно було, що всі скіфи настроєні проти чужоземних чаклунів. І ось Варкан з кількома товаришами на очах у всіх намагається відбити чужинців — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що сталося? Адже Варкан, незважаючи на всю його відвагу і рішучість, був би безсилий щось зробити, коли б не це несподіване мовчазне співчуття натовпу скіфів, не ця пасивна допомога мисливців і воїнів, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?

— Ратман! Ратман!

Артем запитливо глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на найближчому коні. Розбираючи поводи, він кричав:

— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!

Ближче за всіх до нього був археолог. Артем не роздумуючи схопив його за комір і допоміг видертися на коня. За кілька секунд Дмитро Борисович напівлежав на коні, тримаючись обома руками за його шию. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем. І чого вони зволікають? Адже вони не такі безпорадні, як Дмитро Борисович, вони вміють поводитися з кіньми…

— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.

Його вигук потонув у морі інших безладних вигуків, що лунали звідусіль. Віщуни зрештою опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер уже віщуни нападали на них. Молоді скіфські воїни захищалися, б’ючи віщунів мечами-акінаками плазом. Чомусь вони не хотіли орудувати зброєю по-справжньому… Користуючись з цього, віщуни енергійно напосідали на них. Ось чути й голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли ж це старий віщун устиг опинитися тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.

У мерехтливому світлі факелів Артем побачив, як звився в повітрі мотуз, оповивши плечі й руки Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду… В Артема похололо серце: віщуни використали свою перевагу, вони відтіснили прихильників Варкана і розділили чужинців. Ліда й Іван Семенович лишилися самі.

— Іване Семеновичу! Лідо! — гукнув Артем, намагаючись пробитися до товаришів. Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Дехто з віщунів кинувся вже на Артема і схопив за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав його ногу. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг ухилитися від нього. Ще мить — і його обов’язково стягли б з коня…

— Діано! Діано! — закричав він.

В шаленому гаморі й вигуках Артем ледве розчув гарчання собаки, яка одразу кинулася йому на допомогу. Діана налітала то на одного, то на другого віщуна, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. І все-таки ніхто з віщунів не наважився вдарити її! Вони відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знову обступали чужинців. Артем помітив, як збентежено озирнувся Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув щось товаришам. Звівши свого коня на дибки, він врізався в натовп віщунів. Але не до Івана Семеновича, не до Ліди, а кудись убік, геть од них!

— Варкане! Куди ти? — закричав йому Артем.

Варкан озирнувся, хутко крутнув головою. Це могло означати тільки одне: “Геть звідси!”

— А товариші? Що буде з ними?

Варкан, наче нічого не чуючи, пробивався крізь натовп, не випускаючи з рук поводів коня Дмитра Борисовича. Два його товариші одчайдушно відбивались од віщунів, які намагалися напасти на Артема й захопити його. Юнак остаточно розгубився. Іван Семенович і Ліда в руках ворогів, їх схопили… Варкан з Дмитром Борисовичем тікають… Що ж робити йому?.. Адже ж він зараз безсилий допомогти друзям… і його теж можуть схопити, буде ще гірше… І знову в’юнкий зашморг звився над його головою. І таки впав би на юнака, звалив би його на землю, коли б не Варканів товариш, що схопив той зашморг і відкинув геть. У гаморі Артем почув голос Івана Семеновича: геолог здавлено кричав:

— Артеме… тікайте… негайно, це єдиний шанс… потім зможете щось… зробити для нас…

І все одно юнак не міг наважитися тікати. Товариші, його товариші в біді, в небезпеці, а він тікатиме?.. Іван Семенович, Ліда зв’язані, вони в руках віщунів, а він…

— Тікати… Артеме!.. Тікати… Наказую тікати!..

Це було уже рішуче розпорядження Івана Семеновича. Значить, так треба! Артем сіпнув за поводи коня. Той звився дибки. Хтось упав, хтось дико залементував. Та чи не все одно! Вперед! Кінь Артема всією вагою впав грудьми н копитами на найближчих віщунів.

— Е, хай їх! Вперед, вперед!..

Проте це легше було сказати, ніж зробити. Чиясь цупка рука знову схопила Артема за ногу. В блимаючому світлі факела він побачив, як звився над ним дротик. Брязнув метал об метал. Молодий скіфський воїн, що пробивався разом з Артемом, відбив своїм мечем дротик.

— Ой, спасибі! Вперед!

Кінь з місця взяв галопом. Ось уже віщуни лишилися позаду. Далеко спереду Артем ледве розрізняв обриси темної постаті. Він міг тільки догадуватися, що то Варкан: адже постать попереду рухалася так само швидко, як і він. Ні, це навіть не одна постать, а дві, бо ж разом з Варканом мчить і Дмитро Борисович… як то він витримує цей скажений галоп?..

Так, попереду двоє. А позаду? Озирнувшись, Артем побачив позаду також дві постаті. Це Варканові приятелі? Вони потроху наздоганяють його. Ну й хай наздоганяють. А що там з Лідою і Іваном Семеновичем?..

Крізь кінський тупіт до Артема ще долинав розлючений голос Дорбатая, — його можна було б усюди впізнати, рипучий і водночас верескливий. А от і ще чиїсь вигуки… гавкання Діани… і наче знову голос Івана Семеновича — далекий, ледве