Іван Якович Франко - Борислав смiється

— Так що ж дiяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — невже ж опустити зовсiм руки i здатися на їх ласку?

— Нi, i ще раз нi! — живо пiдхопив Андрусь. — Нi, побратими, наша вiйна з жидами iно що зачалася, але ще зовсiм не скiнчилася. Се досi — то був тiлько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!

В словах Андруся було тiлько сили, тiлько жару i завзяття, що всi мимоволi ззирнулися на нього.

— Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно смiються з нас, що Борислав — то таки ми, робучi люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годi, стрiбуємо ж не так!

— Ми й досi, Андрусю, не… не зовсiм добрим способом воювали. Вони вiдплатили нам тiлько зуб за зуб.

В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидiв на порозi, зiрвався на рiвнi ноги й поступив пару крокiв до Бенедя.

— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! — сказав вiн з притиском. — Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей i твоя чиста вiйна не була б могла зачатися.

— Я не випоминаю нiкому нiчого, — смирно вiдказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусило бути, що така в;ке наша нещаслива доля, що тiлько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вiрте мому слову, — чим менше неправди буде на руках наших, тим певнiша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогiв!

— Ба, якби-то вороги также так само думали i также чесно з нами поступали, то тодi, певно, й ми мусили б їм дорiвняти, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. — Але тепер, коли правда зв'язана, а неправда має нiж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правдi розв'яжеся, неправда й зовсiм зарiже її. Але не о тiм ми мали нинi говорити, браття, а о тiм, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тiлько одна дорога осталася, — але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що iншого, кращого… делiкатнiшого, — бо моє слово страшне буде, браття! Тож, прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..

— Я нiчого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хiба зачинати наново утрачене.

— Еге-ге, далека дорога, та й то мости позриванi. Нi, вже що iншого придумай!

Бенедьо мовчав. Що вiн мiг тепер придумати?

— А ви, друзi, знаєте який спосiб? — спитав Андрусь. — Говорiть!

Нiхто не говорив. Усi сидiли з понуреними додолу головами, всi чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силi його вiдвернути.

— Ну, коли нiхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася — пiдпалити се прокляте гнiздо на всi штири роги. Се моє слово.

Бенедьо здригнувся.

— Не бiйтеся, невиннi не потерплять попри винних. Усi вони виннi.

Мовчанка стояла в хатi. Нiхто не перечив Андрусевi, але й притакувати йому якось нiхто не важився.

— Ну, чого ж ви сидите, мов порiзанi? Невже ж ви такi вояки, що вiйни боїтеся? Згадайте лишень, в яшй думцi поприступали всi ви до побратимства. Адже ж у нас ще є карбованi палицi, — i нема ту й одного жида в Бориславi, на котроге би у нас карбiв не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нинi день обрахунку, тiлько що до давнiх карбiв прийшов ще оден новий, найбiльший: що вони ошукали й обiкрали цiлу робiтницьку громаду, що воии показали тим способом виразно, що хотять нас повiк-вiку держати в безвихiднiй неволi. Чи треба ж вам ще чого бiльше? Я думаю, що сей оден карб стачить за всi!

— Але що ж се буде за обрахунок: запалите кiлька хат, кiлька магазинiв — i або вас полапають i посадять до кримiналу, а як нi, то жиди знов скажуть: трафунок!

— О нi, не так воно буде. Коли приступати до такої вiйни, то вже з цiлою громадою, — сказав спокiйно Андрусь.

— А хiба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, — i всi ви пропадете.

— I так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те дiло i обiцяє руку до него приложити, добере собi десять, двадцять таких, котрим може завiрити, i, не кажучи їм нiчого, скаже їм в означенiм часi зiбратися на означенiм мiсцi. Тодi дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.

— Але ж робiтники тепер лютi, роздратованi на жидiв, готово статися ще яке бiльше нещастя, — говорив Бенедьо далi, заступаючися всякими, хоч i найслабшими, поводами вiд страшної певностi.

— Се тим лiпше, тим лiпше! — аж скрикнув Андрусь. — Тепер найлiпше вдасться моя вiйна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбiльшу помiч, i за то я сердечно дякую тобi!

— Ти страшний, Андрiю! — зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.

— Я такий, яким зробило мене житє i вони, заклятi вороги мої! Слухай, Бенедьо, слухайте й ви, побратими, моєї повiстi, — будете знати, що навело мене на гадку зав'язувати таке побратимство для пiмсти на жидах. Отець наш був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, — отець наш взяв у пана пропiнацiю, щоб не допустити жида до села. Хiсна з тої пропiнацiї великого вiн не мав, але то схiснував, що околичнi жиди страшно на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горiвки не розливав, i з усiх селiв народ iшов до него. Жиди за то бий-забий на него. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька пiдкопати, але пан знав батька i не вiрив жидам. Видячи, що з того боку нiчого не дiб'ються, жиди взялися на iншi способи. Пiдмовили злодiїв, — а їх тодi багато було по селах, — зачали вони шкоду робити батьковi. Раз пару коней зо стайнi вивели, то знов куфу горiвки випустили, то до комори пiдкопалися. Але й тим способом батька не могли пiдтяти. Крадiж винайшлася, а тi, що куфу випустили, самi видалися i мусили заплатити шкоду. Тодi жиди, — що робити,' — пiдпалили нас. Ледво ми з душе-ю повихапувалися, — все згорiло. Отець наш був сильний, твердий чоловiк, — тiлько нещастя не зламало його. Вiн кинувся сюди-туди — до пана, до сусiдiв, — запомогли його, почав вiн знов ставати на ноги. Тодi жиди пiдмовили кiлькох пиякiв, давнiх панських льокаїв, щоби забили батька.