Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

міг допустити, щоб благородний рід Чудловських так несподівано й трагічно обірвався.

— Я у тата теж один, — відповів Чудловському Грак. — Я до свого прізвища звик, — він сів поруч з генералом, але на такій відстані, щоб Чудловський не зумів його пацнути ногою і збити із стільчика. — Воно мені пасує. А Чудловський для мого зросту не підходить. Воно задовге.

— У мене благородне прізвище, — наполягав на своєму Чудловський. — Для Тезі то не є прізвище — Грак…

— Бачите, тату, у мене воно теж благородне. Козацьке. Ми козацького роду… Мій дід, коли помирав, то наказував: «Євмене, все можеш замінити, але не міняй свого прізвища. Роду свого не міняй». Втямили?

Чудловський ковтнув холодного чаю. Крити не було чим. Грак боровся за те ж, за що й Чудловський. Генералові це навіть сподобалося. «З нього ще, може, будуть люди», — тішив себе думкою Філарет Карлович.

— Є компромісне рішення, — сказав Сідалковський, коли дізнався, за чим затримка.

— Яке? — зацікавився Філарет Карлович.

— Операція «дефіс-тире».

— А без загадок, доктор? — втрутився Грак.

— Без загадок: віднині ви Євмен Миколайович Грак-Чудловський, а ваша дружина — Зося Чудловська-Грак.

Компромісне рішення було прийнято одностайно, і раптом невеликий корсіканець не з'явився на роботу. Не з'являлась на роботу й Зося. Ковбик інтуїтивно відчував, що починається новий детектив Жоржа Сіменона. Другий після Адама і Єви.

— Мені ці детективчики вже починають приїдатися, товаришу Сідалковський, — напівофіційно заявив Стратон Стратонович. — Я через тиждень їду у відпустку. За мене лишається Арій Федорович… Нещадим.

При згадці про Нещадима Сідалковський відчув, що крісло під ним почало розклеюватися і вгинатися. Одна ніжка стала коротша за другу.

— У мене серце не воляче. Я хочу спокійно дожити до пенсії. А там хоч потоп, — Стратон Стратонович дав зрозуміти, що всім можна розходитися, а Ховрашкевичу — залишитись.

«Що з Граком? — думав Сідалковський. — У весільну подорож ніби рано, вони ж іще не розписалися. Грак же мав брати мене й Маргариту Ізотівну за свідків».

Євграф акуратно склав у шухляду свої профспілкові папери, помережані гарним почерком, зачинив стіл і вийшов на вулицю. Там зупинив єдине таксі, яке ходило по Кобилятину-Турбінному і постійно не виконувало плану.

«Дай цьому йолопові талончики. Не будь піжоном. Не корч із себе аристократа. Він все одно їх продасть. Не плати грошима», — підказував Сідалковському-другому Сідалковський-перший.

«Не можу. Розумієш, не можу. Мій костюм, моя манера мені не дозволяють. А якщо лайнеться: «Знову мені ці талончики. З вами виконаєш план!» Вибач, але не можу».

«Так хоч не давай чайових. Досить з нього й того, що на лічильнику! Ще й по дорозі прихопить когось».

«А як не прихопить?»

— Вам який номер? — перебив його роздуми водій.

— Шістнадцятий.

— Це до генерала?

— Так. Ви знаєте генерала?

— А хто його в нашому місті не знає? У ресторані не раз доводилося бувати разом…

— Ось тут, будь ласка, — Сідалковський витяг карбованця.

«У кишені ж є дрібні. Глянь на лічильник. Для чого ти йому тикаєш карбованця?»

— Здачі не треба, — зупинив водія жестом. А про себе подумав: «На обід позичатимеш у Маргарити Ізотівни. І тобі не соромно?»

Хвіртку відчинила Зося і, приклавши довгий палець до тоненьких безкровних вуст, прошепотіла:

— Тс-с-с!

Сідалковський зробив кілька кроків навшпиньках, ніби наближаючись до курника і боячись сполохати курей, ступив на територію володіння Чудловських. Цербер лежав під грушею і, висолопивши червоного язика, дихав так, ніби щойно закінчив біг на далеку дистанцію. Філарет Карлович сидів у шезлонзі під яблунею. На колінах у нього лежала рушниця, а на траві стояла дашком величезна книга. Очевидно, довідник, бо генерал читав тільки військові довідники. Інших книг він не визнавав, вважав, що то все непотріб. Під довідник заліз кіт Досифей, вистромивши з-під нього хвоста, що стирчав попелястою трубою.

Грака ніде не було видно. Зося стояла перед Сідалковським, і в її очах світилися благання і надія. На лівій щоці залишилася глибока борозенка, вказуючи на те, що в Зосі ліва слізна залоза працює активніше, ніж права.

— Що трапилося? — тихо запитав Сідалковський.

— Євмен здурів! — повідомила вона, і з чистого волошкового ока Зосі потекла ще одна сльозинка. — Забрав заяву із загсу. Батько каже, що йому тільки прописка була потрібна, а не я. Тепер розписуватися не хоче… Він обдурив мене…

— Де він? — запитав Сідалковський і відчув, як у нього розходяться в ширину плечі, а біцепси твердіють під нейлоновим рукавом білосніжної сорочки. — Де він?

— Там, — показала рукою Зося. — Батько загнав його до льоху. Оце тепер стереже і каже, живим не випустить. На двері почепив новий замок і забарикадував колодою. Хліб і склянку води я подаю йому через душник, на шнурочку. Але батько від сьогодні заборонив. Сказав, хай розсіл з бочки п'є. А в нього погано з шлунком…

— Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.

— Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом…

Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:

— А, це ви, Сідалковський!

— Дзень добжий! — привітався Сідалковський.

— Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як… — він хотів було додати «як ви, Сідалковський», але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.

— О, то є дуже погано, Філарете Карловичу — він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.

— А що я маю робити? Я народився і виріс в Україні.

— Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно…

— Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи…

— Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше — рідну мову. Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.

Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. «Не вистачає матерії, — подумав Сідалковський. — Не той розмір. Очі більші за повіки».

— Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?

— Я його посадив до льоху…

— Посадив — м'яко сказано. Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?

— Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський… Цей миршавий пес два тижні…

— Я знаю, — перебив його Сідалковський. — Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.

У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський