Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

довгій суперечці вирішено було обійтися без послів. Натомість Глинський велів покликати юзбаші, полоненого татарського сотника. Глинський зустрів його як шановану людину — біля порога, провів до столу й сказав:

— Маю намір повернути додому усіх чаушів хана Менглі-Гірея. Тож прошу тебе, сотнику, взяти владу над ними.

Сотник промовчав. У його становищі суперечити не доводилося.

— А ще просив би тебе передати цього листа своєму ханові, — вів далі староста черкаський. — У ньому я, зокрема, пишу про хоробрість як твою особисто, так і твоїх чаушів. Не ваша біда, що ви потрапили у полон. Після того, як Ібрагім-бек велів усім здатися, ви просто не мали права боронитися далі. Чи не так?

— Дякую, шановний, — рвучко схилився сотник у поклоні. — Вічно молитиму Аллаха за твоє здоров’я.

— А щоб Аллах до твоїх молитов краще дослухався, прийми від мене і цього подарунка, — усміхнувся князь і передав сотникові тлустого капшука.

У сотника був такий вигляд, що Вирвизуб не втримався і прошепотів на вухо Швайці:

— Ладен битися об що завгодно, що тепер він згоден не лише передати листа ханові, а й порішити його самого.

Князь вийшов на причал, щоб особисто проводити полонених. А коли човни з ними загойдалися на короткій хвилі Дніпровського лиману, староста черкаський перевів погляд на море.

Проте на ньому, як і раніше, не виднілося жодного вітрила. Човни, на яких кинувся в погоню Грицик зі своїми товаришами, усе не поверталися. Яка їхня доля, не відав ніхто. Розметало бурею? Та ж ночі стояли тихі й погідні, і ніхто ще не бачив, аби шторм лютував в одному лише місці. Правда, дехто припускав, що Грицик, погнавшись за галерою, зопалу наскочив ще на одну, і ті об’єднаними зусиллями потопили козацькі човни. Треті стверджували, що Грицик з товариством просто заблукав поміж хвиль. Проте тут-таки зрікалися свого здогаду, бо навіть малій дитині було відомо, як знайти зворотний шлях: треба просто брати в протилежний від полудневого сонця бік.

Проте якщо козаки тільки гадали, що трапилося з їхніми товаришами, то князеві Глинському не було часу навіть на гадання. Він передовсім мав вирішити, як бути з колишніми невільниками.

Чоловіки воліли за краще лишатися з козаками, а от жіноцтво, хворих та знеможених князь велів посадити на гарби, видав трохи збіжжя та дещо з тих речей, що його козаки видобули з очаківських гамазей та хлібниць. Гарби довгою вервечкою потяглися у бік Чорного лісу. А щоб на них не налетіли буджацькі чи якісь інші татари, Колотнеча з п’ятьма сотнями відчайдухів подався у напрямку Коцюбіїва. Розрахунок був простий: викривши у себе під боком таку силу, буджацькі татари геть забудуть про Чорний ліс.

А з тими, хто лишався, треба було докінчити нищення фортеці. Сотня козаків, що залишилася, навряд чи спромоглася б швидко знести стіни. Тож Глинський з Вирвизубом уже вкотре позирали на море: як би зараз знадобилися зайві руки! І тут Вирвизуб знайшов чудовий вихід: він закликав місцевих мешканців розібрати фортечні мури для власних потреб. Розрахунок його виявився безпомилковим: за кілька днів від мурів лишилося саме кришиво.

Вчора повернувся Колотнеча зі своїм загоном. З ними було до півсотні невільників, визволених у Коцюбієві, і триста буджацьких коней. Колотнеча повідомив, що їхні хазяї разом з турецькою сторожею зачинилися в тамтешній фортеці Ені-Дунья і навряд чи в найближчі дні висунуть звідтіля носа.

Тепер основна увага Глинського була спрямована на Крим. Князь усе ще сподівався на Менглі-Гіреєву відповідь.

Проте кримський хан мовчав. Степ був пустельний, порожнє було й море довкола кримських берегів. І не зрозуміло, що за цим таїлося: чи то Менглі-Гірей зібрав свої сили в кулак і зачаївся десь, як барс перед стрибком, чи вирішив пересидіти, доки уруси не заберуться геть.

Зрештою козацькі вивідники, що невідступно стежили за Кримом з коней і з човнів, переказали, що татари почали відганяти свої табуни подалі від узбережжя.

— Мабуть, Менглі-Гірей остерігається нашого нападу з моря, — зробив висновок Швайка, який щойно повернувся від кримських берегів. — Він робить усе, щоб ми не пересіли з човнів на його ж коні.

Глинський кивнув головою: певне, так воно й було. Однак це ще не свідчило, що Менглі-Гірей уникає перемовин.

А на шостий день по взятті Очакова на причалі пролунали голосні вигуки: на обрії з’явилися вітрила! Та оскільки ніхто не знав, чиї вони, то Глинський про всяк випадок звелів взятися до зброї.

Тим часом вітрила стрімко наближалися, і незабаром стало ясно, що ті вітрильники швидше скидаються на козацькі чайки. Козаки закинули луки за спини, вклали шаблі до піхов і вітально замахали руками.

— Наші повернулися! — присідаючи на коліна, репетував хтось. — А я що казав!

Човни підпливали, важко погойдуючись на хвилі. Було видно, що вони перевантажені понад усіляку міру.

— Стій! — вигукнув раптом Колотнеча. — Та це ж турки! Ви що, не бачите — вони всі в тюрбанах!

ВЕЛИКЕ ЦАБЕ

Неподалік від берега козацькі чайки спинилися і загойдалися на хвилі. Наперед вибився яскраво розцяцькований човен.

— Що за дивовижа? — закліпав очима Колотнеча.

Чудернацький човен був не набагато менший за чайки, проте значно легший. Він витанцьовував на воді так жваво, ніби поривався ушкварити гопака. Не можна було відвести очей від його вишуканих обрисів, від оздоб, що змигували срібним, червонястим та золотистим сяйвом.

Коли човен-лялечка підійшов ближче, козаки дружно пороззявляли роти. На веслах сиділи не прості веслярі, а щонайменше вельможні мурзи. А на червленому троні возсідало в пишному халаті і золотих сап’янцях якесь велике цабе — не інакше, сам султан турецький чи принаймні головний візир. Його обличчя було розмальовано білилами найвищої проби, щоки палали, мов ружі, а чорні брови звивалися п’явками. За спиною цабе стовбичило двійко чорних, мов сажа, турченят і з усіх сил розмахували над його головою замашними віялами.

Нараз велике цабе лінькувато потяглося і позіхнуло. Потім таким самим лінивим жестом поправило тюрбан, кинуло байдужий погляд на козацький натовп і звело очі до неба, у якому з галасом метушилися білосніжні морські чайки. Схоже, поява такої лялечки ошелешила їх не менше, аніж козаків.

Дивний човен тихо прихилився до причалу, і козакам аж соромно стало: щербатий, дірявий, обгризений, цей причал відверто не годився для того, аби приймати такого блискучого гостя. Четверо слуг у здоровецьких, як лелече гніздо, білосніжних тюрбанах стягли з човна сходи, розстелили перед великим цабе вигаптувану золотом доріжку, і