Люко Дашвар - Мати все

з голови — у п'яти, покотилися холодні камінчики — так швидко, ніби Ліда — геть порожня, як водостічна труба.

— А… кота ж… щури з'їли…

— Ти хто? — прошамкав дідуган.

— А… де Марк?

— Пішов…

— Куди?

— Не докладував… — відповів дід. Похвалився: — Ось… Батарею мені залишив. І пальта свого…

— Дякую, — прошепотіла вихована професорська донька.

Полізла в дірку в стіні. Валіза застрягла серед битої цегли.

Ліда смикнула її до себе, зиркнула на дідугана — хай би допоміг! Дідуган спав — підборіддя у груди. А на колінах у нього сидів здоровезний рудий боцман і не зводив із Ліди льодяних очей.

— Вибачте… — якогось біса прошепотіла Ліда і так смикнула до себе валізу, що ручка одірвалася.

О сьомій ранку дісталася Зоряниної квартири на Оболоні.

Стала під душ, і хоч гаряча вода трохи розслабила напружені м'язи, думок не заспокоїла. Хотілося бігти. Не знати куди і як далеко, але бігти, щоб хоч якось вирватися з того відчайдушного полону. Ліда вхопила чужу мочалку і — чхати на гігієну! — довго-довго терла ноги, ніби від того бігти перехотілося б.

«Навіщо мені мчати геть? — думки спалахували рятівними вогнищами, пожирали сумніви. — Хай біжать ті, кому є що рятувати. Бо якщо і рятувати, то тільки любов. Не ту, яку з дня у день намагаєшся заслужити щоденною, відчайдушною працею душі й тіла. Ні. Це не любов. Чому я не розуміла цього раніше? Хіба втіха — щодня подавати комусь своє серце, труситися, заглядати в очі: „Вам сподобалося? Я… хороша? Я заслуговую на те, щоби ви мене… любили? Не покинули?“ Як же все зійшлося! Як же зійшлося все в один день — стара світлина, няньчині спогади і та втеча. А мені здавалося — ми з Раєю схожі. Ні? А-а-а… Знаю. У неї є скарб! Вона може будь-якої миті пригадати маму. А я — ні! Як страшно! Та — ні! Немає сенсу боятися, що тебе розлюблять і покинуть. Той страх — лише підтвердження гіркої, безпорадної самотності. Тому я… Я вже не боюся. Я сама покинула і Стаса, і… маму. І життя не втратило сенс, бо я… Я Вербицька. Остання справжня Вербицька, і цього не зможе відібрати в мене ніхто! Я Вербицька, тож знаю, що робити…»

Рівно о дев'ятій ранку лікар Лідія Вербицька розпочала прийом хворих.

Стас психонув. Мужчина простий, хоч рівняє ту борідку щотижня. Йому під Шнітке, йо… не ридати! Пішла?! І це після всього?! Після клятв про вічне кохання! Після блуду з лисим свінґером! Після того як він сам сказав їй: «Годі, люба, давай усе забудемо!»

— Іветта — стерво! — знайшов першопричину.

А мужчина ж конкретний. Ледь дочекався, поки сонце зійде. Галопом до ненависної тещі й уже, що на язиці, те б Іветта і почула. Якого біса? Він у неї грошей не вимагав! Він їй… Двері відчинила Ангеліна: від круглої няньки ніби хтось кілограмів десять по-живому відрізав. Тьмяна, метушлива. Рухи зайві, незрозумілі — то до волосся, то до шиї.

— Що з вами, добра пані? — здивувався Дезінфікатор.

— Лідуся… Лідуся прислала? — тремтячими губами запитала нянька.

— Кого?! — вишкірився Стас.

— Тебе…

— Та ні. Я ще сам вирішую, куди мені йти. Іветта Андріївна вдома?

— Ні…

Стас насупився, зміряв підозріливим поглядом збентежену няньку, рішуче ступив у передпокій.

— Я її почекаю! — не просив, повідомляв. — Із Платоном поки… побалабоню…

Ангеліна схлипнула, притулилася до стіни.

— Лідуся хіба не сказала? Втік Платосик…

Стас від несподіваної новини закляк. Мовчки погрозив ошелешеній няньці пальцем, мовляв, ви тут, добра пані, мені голову не морочте! У взутті ступив на килими, пішов до Платонової кімнати. Рвучко відчинив двері і, тільки коли побачив порожню, як дурна голова, кімнату, розреготався азартно.

— Ну Платон! Ну молоток! Нарешті хоч хтось стару каргу на місце поставив! Ні, ну красава! Поважаю!

— Ой, святі-грішні! Ти що мелеш, Стасику?! — заплакала нянька. — Воно ж геть хворе та негодяще! Пропаде!

— Не пропаде! Він з Іветтою не пропав! Без неї — тим паче виживе. А Рая? Рая теж?

— Отож! Удвох зірвалися. З дівкою все ясно. Дитинку зберегти захотіла, а от чого Платосик слідом причепився, сам Бог знає.

— Яку дитинку?

За п'ять хвилин Стас знав усе: про Раїну вагітність, рішення Іветти позбавитися дитини, про аборт, який мала організувати Ліда, та чогось зволікала, аж поки дурна та хворий не дали дьору. Про те, як розлютилася Іветта, веліла доньці згинути з її очей, а Ліда…

— А Ліда сама чогось… на матір розгнівилася… — Нянька очі відвела. — І слухати її не схотіла. Побігла кудись і Платона шукати відмовилася. Я оце думала, вона охолола, тебе прислала на поміч…

— Та ні. Ліді, мабуть, зараз інше пече… — Няньці в очі глянув. — Не знаєте, що саме?

— Я? А я яким боком? Нічого я не знаю, — перелякалася Ангеліна. — Мені Богу молитися, аби Платосик знайшовся…

Стас озирнувся.

— А він часом записки якоїсь не залишив? — Пішов по кімнаті. — У компі, приміром, чи… — Під ліжко зазирнув. — А що тут у нього за схованка?

— Яка схованка? — почув від дверей голос Іветти.

Стас обернувся і… очам не повірив. У дверях Платонової кімнати стояла нещасна немічна бабця, і тільки бездоганна зачіска підказувала — це Іветта Андріївна Вербицька. Дезінфікатор відчув себе шляхетним кілером. «Тільки не жінок і дітей!» Кивнув, мовляв, добрий день, Іветто Андріївно.

Іветта насилу випрямила спину, пішла до ліжка.

— Що за схованка?

Ангеліна нахилилася, витягла на світ божий немалого глиняного бичка-скарбничку. Зі щілини для монет стирчала пігулка. Іветта здригнулася, повільно підійшла, взяла бичка з няньчиних рук і щосили гепнула ним об підлогу. Бичок розлетівся на сотні глиняних черепків, а серед них яскравими цятками біліли, жовтіли, червоніли різновеликі пігулки.

— Ой, святі-грішні! — заголосила була нянька, та зиркнула на сполотнілу хазяйку, затулила рота долонею.

Іветта хитнулася. Стас ледве встиг підхопити.

— Іветто Андріївно. Ходімо… Присядьте. Та не хвилюйтеся, знайдемо. Клянуся, знайдемо ми Платона…

Вона ще намагалася тримати марку.

— Дякую, Станіславе, — прошепотіла ледь чутно.

«Ні! Іветта з Лідою про ті гроші не говорила», — упевнився Дезінфікатор. Довів тещу до крісла-трону, усадив.

— Відійдіть… Я не бачу… — прошепотіла Іветта.

Стає озирнувся: чого не бачить? Дах поїхав? Кмітлива нянька відштовхнула Стаса вбік. Іветта вп'ялася поглядом у двері Платонової кімнати.

— У місті часу не гайте… Тут їх нема.

Стас знизав плечима, задумався:

— А дівчина куди могла піти?

Іветта раптом так рвучко підхопилася, що Стас аж відсахнувся. «Ого! Енерджайзер! Друге дихання?»

— Ви на машині? — Іветта вже йшла до дверей і — молода, молода! — на ходу хапала сумку,