Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– Погано, – видихнув Алік.

– Це добре, – закивав чолов'яга й відкинувся спиною на неіснуючу спинку пенька-сидіння. Впав, чортихнувся, підвівся і знову всівся на сусідній пеньок.

– Чому добре? – здивувався Алік і відчув, що його бажання зосередитись і заговорити з цим незнайомцем викликало новий приплив горілчаних газів у голову.

– Нормальній людині має бути погано, – вже тихіше і якось байдужіше мовив бородатий чолов'яга. – Я ось нормальна людина. Мені погано. Якщо тобі погано, значить, і ти нормальний. Ти, значить, теж не у своїй тарілці.

Алік подумав про їжу, про те, що якби він пив горілку та добре її закушував, то спокійно б зараз ішов додому і вже за годину лежав би на своїй канапі, в теплі та затишку.

Згори різко закричали-зареготали птахи.

Алік підвів голову. Спробував подивитися на небо, але широкі криси капелюха перешкодили.

– Чайки, – видихнув чолов'яга і задер голову догори. – Зазвичай мене тут усі сахаються, як прокаженого, – продовжив він після короткої паузи. – Я ж тут чужий! Застряг, як шкарбан у болоті! І вашою мовою нічого доброго сказати не можу… І ніхто мене тут у вас не розуміє!..

– Чого ж не розуміє? Я розумію, – Алік знизав плечима.

– Ти розумієш? – пожвавився мужик і знову нахилився вперед, аби заглянути в обличчя Алікові. Цього разу й Аліку вдалося розгледіти обличчя сусіда по лавці і його явно п'яні, блукаючі очі. – Ти розумієш, що відбувається, коли моряк опиняється далеко від моря?! Розумієш?

– Моряк, – повторив Алік, знову намагаючись зосередитися. – А ви що, моряк?

– Давай на «ти»! – мовив чолов'яга. – Вночі говорити на «ви» якось безглуздо! Ніч – не час для непотрібної ввічливості! Мене вже кілька разів уночі били тут у вас, грабували!

– Ага, – кивнув Алік. – То ти що, моряк?

– Моряк, – видихнув хворобливо чолов'яга. – На суховантажі плавав. Одеса – Констанца, Одеса – Стамбул, Одеса – Новоросійськ. Ти в Одесі був?

– Був, – відповів Алік.

– Отже, ти знаєш, що таке море!

Алік знову знизав плечима.

– Моряк завжди має бути або в морі, або поблизу моря, – чолов'яга підніс до свого обличчя долоні, подивився на них. Потім стиснув їх так, ніби схопився за весла, і зробив уявний гребок. – Якщо моряк опиниться далеко від моря, він з'їде з глузду. Але море може його врятувати!..

Аліку вдалося трохи далі повернути голову в бік п'яного співрозмовника. Він раптом зрозумів, що поряд із ним – божевільний. І Алікові стало страшно. Він прослідкував, як мужик зробив іще декілька гребків невидимими веслами, впившись поглядом у якусь точку попереду.

Потім чолов'яга опустив весла, розкрив долоні, знову подивився на них, мовби перевіряв, чи є пухирі. Після цього обернувся до Аліка.

– Мене море врятувало! – сказав він твердим голосом. – Я коли сюди по Галю приїхав, ледве не помер, ледь не задихнувся… У вас тут нема чим дихати! Як ви можете тут жити!

Алік вдихнув повітря, спробував відчути його смак і запах.

– І тоді, коли я майже помер, до мене прийшло море і врятувало мене, – вів далі після короткої заминки чолов'яга. – Тепер я вірю в те, що мені старі моряки казали, коли я тільки починав! Вони казали, що коли моряк опиняється далеко від моря, то море само знаходить його і… море ніби селиться у нього всередині, він його носить із собою, поки не повернеться до моря… і…

Тут, видно, чолов'ягу занудило, його голова сіпнулася вперед, якийсь булькаючий звук вирвався з рота, і він затиснув долонею рота, завмер, нахиливши голову до землі.

Алікові теж стало зле. Голова пішла обертом, запах йоду повернувся в ніздрі й осів на кінчику язика. У руках він відчув тремтіння і поклав їх на коліна.

– Ой, як мені погано, – поскаржився чолов'яга, підвівши голову.

– Може, потрібно до лікаря? – обережно припустив Алік.

– Лікар не вилікує від туги. Від туги за морем… Та й на біса лікареві якийсь заїжджий бомж!

Алік промовчав. Йому раптом здалося, що горілчаний хміль почав потихеньку відпускати його. Але не встиг він цьому зрадіти, як заболіло серце, як знову затремтіли руки і все тіло пройняло холодне, неприємне тремтіння. І він інстинктивно обхопив свої груди руками, схопившись долонями за боки, немов намагаючись утримати тіло від тремтіння.

– О! І тебе зараз торохне! – чолов'яга озирнувся на сусіда по лавці. – На, ковтни, тоді відпустить! Я знаю!

І він простягнув Аліку відкорковану пляшку горілки.

Алік заперечливо хитнув головою.

– Як хочеш! – гмикнув чолов'яга-моряк і зробив кілька жадібних ковтків із пляшки.

Повітря навкруги стало ще солонішим. Згори закричали-зареготали чайки, огидно й різко. їх крики ставали дедалі голоснішими, й Алік кинув у небо переляканий погляд, розуміючи, що вже зовсім не такий він п'яний, яким був, коли сів на лавку. І відчуття фізичного дискомфорту пронизало його наскрізь, його тіпало, йому було холодно, в грудях кололо, а поруч на пеньку з переполовиненою півлітрівкою горілки сидів і спокійно спостерігав за його муками цей п'яний бомж-моряк.

Алік звівся на ноги, перевіряючи свою стійкість. Бомж чхнув, і Аліку в обличчя вдарили солоні бризки, як від хвилі, що розбилась об причал.

– У вас усередині надто багато моря! – мовив Алік, роблячи крок назад.

Обличчя бомжа-моряка стало недобрим. Він підвів на Аліка важкий погляд, але хіпі вже задер голову вгору. Йому чулося ляскання великих крил, що наближалися. Йому здавалося, що він бачить чайку, яка агресивно падає на нього згори. І Алік зірвався з місця й побіг геть. Його кроки поскакали відлунням по проспекту Чорновола й назад, у бік оперного театру, і вперед, у бік «Макдональдса». Відлуння, вдаряючись об шибки вікон, робилося дзвінкішим і дзвінкішим, і дзвеніло в голові в самого бігуна, і через це він, чуючи відлуння, але не чуючи своїх кроків, на бігу ще дужче відштовхувався од дороги, ударяв підошвами важких черевиків об асфальт, навіть не помічаючи, що біжить він по проїжджій частині, а не по тротуару.

Утомившись, зупинився. Оглядівся навкруги, переводячи дух. Зрозумів, що добіг до вулиці Детька. Тепер кілька кроків, і почнеться його рідна Замарстинівська. Хміль майже зник, у тілі Алік відчував незвичну легкість і відсутність будь-якого болю. Озирнувся назад і уловив слухом останні нотки відлуння ударів його власних підошов об дорогу. Із лоба на щоки й ніс крапав піт. Докотившись до губ, піт посолонив їх, але ця солоність нічого спільного з морем не мала. У небі було темно й тихо.

Розділ 45

Близько полудня Алік прокинувся на своїй канапі. У затишній маленькій кімнатці, стіни якої були