Андрій Юрійович Курков - Бікфордів світ

– Я.

– Де?

– У колишньому Пафнутьєвську.

– Це що таке?! – щиро здивувався Берутов. – У нас таких назв нема… Може, не Колишній Пафнутьєвськ, а який-небудь Новопафнутьєвськ чи Краснопафнутьєвськ?

Харитонов заперечливо хитнув головою.

– Він зараз без назви, а раніше Пафнутьєвськом називався. Ось на тій карті він є…

Слідчий розстелив карту на столі.

– Покажіть!

Харитонов відшукав Уральські гори, а потім і саме місто.

– Дивно! – сказав слідчий і підійшов до великої карти Радянського Союзу, що висіла на стіні.

Повернувся до старої карти. Здивовано втупивсь у вічі Харитонову.

– Немає такого міста! – сказав він.

– Але ж тут воно є.

Слідчий замислився.

– Звідки у вас ця карта? – запитав він через хвилину.

– Звідти ж, із колишнього Пафнутьєвська, – відповів Харитонов.

– Та-ак, – зітхнув слідчий. – Важкувато з вами.

Він підійшов до стіни, відчинив непомітні двері й пропустив Харитонова вперед.

Кімната була невелика. У кутку стояв стілець, а зі стелі, з самої середини, звисав на мотузку сірий валянок.

– Ви знаєте, що це? – запитав слідчий, показуючи на валянок.

Харитонов знизав плечима.

– Це – російський валянок. Ви стаєте ось сюди, до стінки! – Він указав Харитонову місце.

Заарештований притулився спиною до стіни.

– А я, – продовжив слідчий, – беру валянок, відходжу назад і відпускаю його…

Валянок описав дугу й ударив Харитонова в груди. Удар виявився несподівано сильним – заарештований від болю сів на підлогу.

– Ну-ну, піднімайтеся, це не так боляче! – слідчий усміхнувся. – У цьому валянку всього два кілограми піску. Але я можу додати ще три. Як ви гадаєте?

Харитонов не відповів. Він зрозумів, що це, можливо, остання халепа, в яку він ускочив, і вийти живим із неї йому навряд чи вдасться.

– То що ви думаєте про цей валянок? – знову запитав слідчий. – Додати ще три кілограми чи поки що залишити все як є?!

Харитонов піднявся, притулився до стіни, стомлено подивився на Берутова.

– Щось ви аж надто мовчазний. – Слідчий зітхнув. – Адже ми з вами ще не почали розмовляти по-справжньому! Ми ще тільки знайомимося.

Будь-які вирази на обличчі у слідчого мали неприродний вигляд, і тому дивне відчуття виникло в заарештованого. Кожна фраза, мовлена грайливим тоном, звучала зовсім не жартівливо, в кожному погляді була присутня дивна, трохи сумна усмішка, в рухах тонких губ була гордовитість і втома.

– Давайте повернемося до кабінету! – сказав він Харитонову.

Знову зайняли свої місця: слідчий сидів за столом, навпроти – Харитонов. Берутов простягнув Харитонову зошит і ручку.

– Напишіть детальну автобіографію, складіть список родичів із адресами. Особливо детально викладіть, чим займалися в повоєнний час. Коли все це зробите, ми продовжимо.

Слідчий натиснув кнопку, і до кабінету ввійшов наглядач.

– До побачення! – Берутов простягнув було руку, але тут же її опустив.

Харитонов, не попрощавшись, пішов до дверей.

– О, який неввічливий! – буркнув наглядач.

Стискаючи в руці зошит і чорнильну ручку, заарештований знову пройшов довгими глухими коридорами, слухаючи відлуння своїх кроків. У камері він побачив сусіда, що грав на своїх нарах у карти з маленьким хлопчикоподібним чоловіком, одягненим у смугастий арештантський одяг із номерною биркою на грудях.

Цей справжній арештант мав вигляд гостя в їхній камері, тому що ні сусід у його сірих штанях і блакитній сорочці, ні сам Харитонов у своєму вицвілому від часу «хебе» не були схожими на ув'язнених.

– Привіт, мовчун! – крикнув сусід. – У карти збацаєм?!

Харитонов похитав головою і ліг на свої нари, втупився в самотню муху, що сиділа на стелі.

– Так, не пощастило тобі з сусідом! – пробурчав смугастий гість. – Із шпигунами сидіти нудно. Хочеш, я замовлю слівце оперові, щоб тебе до наших перевели?

– Звичайно! – зрадів сусід.

– А скільки тобі ще допитів залишилося? – запитав гість.

– Один, напевно.

– Тоді порядок! Через день-два будеш у розкішному місці!

Вони говорили й кидали карти на нари. Муха покинула стелю і, дзижчачи, полетіла вздовж стін у пошуках виходу. Харитонов стежив за нею, думаючи про те, що навіть муха може бути ув'язненою. Дзижчання мухи та некваплива балачка сусідів, які грали в карти, раптом перенесли Харитонова в якесь по-літньому жарке місце, в тінь дерева, за яким жовтіло поле. Він заплющив очі, й так легко стало на душі, мовби він усе ще продовжував свій шлях до невідомої мети, мовби тягнувся все ще за ним бікфордів шнур, прив'язаний до лямки речового мішка. Він дрімав, чуючи крізь дрімоту дзижчання мошви, що маленькою хмаркою кружляла під гілками і, мабуть, теж насолоджувалася тінню.

І раптом прийшов Голос. Знайомий голос, який тільки знову постарів. Прийшов як людина. Опустився навпочіпки, нахилився до вуха і зашепотів:

– Час, укладений як банкноти в пачки по десять років у кожній, накопичується в моєму нинішньому житті, й ось уже я плутаюсь іноді, намагаючись сам собі відповісти на питання: «Скільки мені років?» Але це тільки іноді. На вчорашньому моєму іменинному торті мало бути двісті п'ятдесят свічок. Торт займав добру половину овального столу, і мої друзі, що встромляли в нього свічки, старались як могли, але для всіх свічок не вистачило місця. Торт і так нагадував скоріше густий ліс дерев із палаючими кронами, і вигляд мав він, без сумніву, дуже дивний.

Навіть я здивувався, відчувши вперше в житті деяку неприязнь до цього вогню, але це був лише хвилинний сумнів. Компанія, що зібралася за іменинним столом, складалася в основному все з тих же моїх занудливих родичів, давно вже покійних і тих, що живуть тут зі мною, і з моїх друзів, багатьох із яких я, на жаль, зустрів тільки тут і тільки тут із ними познайомився. Серед них є чимало блискучих учених, які дали світу, що залишився внизу, безліч знань і винаходів. Деякі зараз шкодують про це. Дивно, але зустрів я тут одного вченого, для якого моє ім'я виявилося знайомим. «А-а! – сказав він. – Це ви присвятили себе охороні праці шахтарів?!» – «Боже! – вигукнув я у відповідь, щиро здивувавшись почутому. – Скажіть, шановний, а якби ви створили підводну міну, й одного дня хтось помітив би, що після вибуху вашої міни на поверхню спливає багато оглушеної риби, і став би використовувати ваші міни для рибного промислу? Чи можна було б стверджувати, що ви присвятили життя підвищенню ефективності праці рибалок?! Га?» Почувши мої слова, вчений гмикнув, помовчав, а потім сказав: «Мабуть, Божа рука направляла ваші діяння у бік добра, всупереч вашій злій волі!» Після цього ми декілька днів уникали один одного. Але було це, щонайменше, безглуздо, і вже після цього випадку хоч про що б говорили, ми завжди залишалися приятелями. Цікаво, одначе, що є серед нас