Дуглас Адамс - Автостопом — по Галактиці

Він залишив рибу для кота на долівці і знову сів у крісло.

— Ага, мені здається, я бачу, як ти її їси, — нарешті промовив він, коли кіт вичерпав можливості порозважуватися купкою пилу і накинувся на рибу.

— Мені подобається, коли я бачу, як ти їси рибу, — сказав чоловік, — бо, на мою думку, ти загинеш з голоду, якщо не їстимеш.

Він узяв зі столу аркуш паперу і огризок олівця. Одне він тримав у правій руці, інше — у лівій, і спробував експериментувати. Йому було цікаво, яким чином вони можуть взаємодіяти. Спочатку він потримає олівець під аркушем, потім над аркушем і поруч з ним. Він спробував замотати олівець у папір, тер по аркушу тупим кінцем олівця, потім спробував гострим. На папері з’явилася риска, і він втішився своєму відкриттю, як і кожного дня.

Він взяв зі столу ще один аркуш. На ньому був кросворд. Він деякий час розглядав його, заповнив кілька клітинок і втратив будь-який інтерес.

Він спробував посидіти на одній руці і його заінтригувало те, що він відчув вагу власного тіла.

— Риба з’являється здалеку, — сказав він, — зрештою, так мені кажуть.

Або я просто уявляю, що мені розповідають про це. Коли тут з’являються люди, чи, може, коли вони з’являються у моїй свідомості, прибуваючи сюди у шістьох чорних лискучих кораблях, чи з’являються вони також і у твоїй свідомості? Що бачиш ти, кицю?

Він поглянув на кота, який набагато уважніше тягнувся кігтями до риби, ніж прислухався до цих розумувань.

— А коли вони мене запитують, чи чуєш їх і ти? Що означають для тебе їхні голоси? Можливо, ти гадаєш, що це вони співають для тебе пісень, — він обмірковував сказане вголос і помітив помилку у своєму припущенні.

— Можливо, вони справді співають для тебе пісень, — а я думаю, що вони мене запитують.

Він знову помовчав. Часом він мовчав по декілька днів, просто щоб переконатися, на що це схоже.

— Як ти гадаєш, сьогодні вони з’являлися? — сказав він. — Бо мені здається, що так. На долівці грязюка, на столі сигарети і віскі, на тарілці риба для тебе, а у моїй свідомості згадки про них. Я знаю, що це не надто переконливі свідчення, але усі свідчення обумовлені обставинами». І поглянь, що вони ще мені залишили.

Він простягнув руку і одну за одною взяв зі столу кілька речей.

— Кросворди, словники і калькулятор.

Годину він бавився калькулятором, а тим часом кіт заснув. Дощ за стінами хижі не припинявся. Зрештою він відклав калькулятор.

— Гадаю, я маю рацію, вважаючи, що вони мене запитують, — сказав він. — Здійснити таку тривалу подорож і залишити ці речі тільки заради того, щоб заспівати для тебе пісень, було б досить дивною поведінкою. Або ж мені просто так здається., Та, Бог його зна, Бог його зна.

Він узяв зі столу сигарету і припалив її від скіпки з губки. Глибоко втягнув дим і випростався у кріслі.

— Здається, сьогодні я бачив у небі ще один корабель, — сказав він. — Великий і білий. Я ще ніколи не бачив білих і великих зорельотів. Тільки шість чорних. І шість зелених. Та ще інших, які говорять, що прилетіли з дуже далеких країв. Білих кораблів ніколи не було. Можливо, за певних обставин шість невеликих чорних кораблів можуть видаватися одним білим. Можливо, мені б не зашкодила чарка віскі. Так, схоже на те.

Він підвівся, знайшов чарку, яка лежала на долівці поруч з матрацом.

Він відміряв віскі з пляшки і знову сів.

— Можливо, якісь інші люди хочуть зустрітися зі мною, — сказав він.

Зореліт «Золоте серце» стояв за сто ярдів від хижі і по ньому барабанив дощ.

Прочинився люк і з нього вийшли три постаті, вони втягнули голови в плечі, ховаючи обличчя від дощу.

— Он там? — Тріліан перекричала шум дощу.

— Так, — відповів Зарнівуп.

— У тій халупі?

— Так.

— Дива, та й годі.

— Але ж це така глушина, — сказала Тріліан. — Ми напевно заблукали.

Хіба можна правити Всесвітом з такої халупи?

Вони кинулися крізь зливу і добігли до дверей уже зовсім мокрі. Вони постукали у двері. Вони тремтіли.

Двері відчинилися.

— До мене? — спитав чоловік.

— Е, пробачте, — сказав Зарнівуп, — але у мене є підстави вважати…

— Це ви правите Всесвітом? — перебив його Зафод.

Чоловік усміхнувся йому.

— Я намагаюся цього не робити, — сказав він. — Ви змокли?

Зафод ошелешено подивився на нього.

— Змокли? — вигукнув він. — Хіба не видно, що ми змокли?

— Це я так бачу, — пояснив чоловік, — але ви, може, почуваєте себе зовсім інакше. Якщо ви вважаєте, що у теплому приміщенні ви підсохнете, то краще заходьте.

Вони зайшли.

Вони опинилися у маленькій хижі і стали роззиратися навколо — Зарнівуп з огидою, Тріліан з інтересом, Зафод із вдоволенням на обличчі.

— Агов, е… — сказав Зафод, — як вас звати?

Чоловік підозріло подивився на них.

— Я не знаю. А що, у мене повинно бути ім’я? Як на мене, то дивно давати ім’я клункові невиразних сенсорних відчуттів.

Він запропонував Тріліан сісти в крісло. Сам він притулився на бильці крісла, Зарнівуп сперся ліктями на стіл, а Зафод простягнувся на матраці.

— Ось тобі й маєш! — вигукнув Зафод. — Ложе владаря! — своїм вигуком він сполохав кота.

— Послухайте, — сказав Зарнівуп, — я повинен задати вам декілька запитань.

— Гаразд, — люб’язно відповів чоловік, — якщо хочете, можете заспівати моєму котові.

— А йому це сподобається? — запитав Зафод.

— Ви краще у нього запитайте, — відповів чоловік.

— А він розмовляє? — здивувався Зафод.

— Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь розмовляв, — відповів чоловік, — але на мою пам’ять не можна покладатися.

Зарнівуп видобув з кишені якісь нотатки.

— Гаразд, — сказав він, — це ж ви правите Всесвітом, чи не так?

— Звідки мені знати, — відповів чоловік.

Зарнівуп зробив позначку на папері.

— Скільки часу ви цим займаєтеся?

— А, — кивнув чоловік, — це питання стосується минулого, правда?

Зарнівуп спантеличено витріщився на нього. Він сподівався зовсім іншого.

— Так, — відповів він.

— Звідки я можу знати, — сказав чоловік, — що минуле це не фікція, яка виникає внаслідок розбіжностей між моїми теперішніми фізичними відчуттями і станом моєї свідомості?

Зарнівуп не зводив з нього очей. Над його вимоклим одягом почала підніматися пара.

— Ви на усі запитання отак відповідаєте? — поцікавився він.

Чоловік не забарився з відповіддю.

— Я говорю те, що, на мою думку, варто сказати, коли я вважаю, що чую, як люди щось кажуть. Більше нічого не можу додати.

Зафод розреготався.

— За це й вип’ємо, — сказав він і видобув пляшку Джанкс спіріту.

Він скочив на рівні ноги і простягнув пляшку правителеві Всесвіту, який із