Джордж Орвелл - 1984

м’ясо. Якось йому навіть видали пачку сигарет. Сірників у нього не було, але мовчазний охоронець, що приносив їсти, давав йому припалити. Коли він перший раз спробував палити, його занудило, але він витерпів і надовго розтягнув пачку, викурюючи по півсиґарети після кожної трапези.

Йому видали грифельну дошку з прив’язаним огризком олівця. Спочатку він ним не користувався. Навіть коли не спав, він почувався загальмованим. Часто, майже не ворушачись, він пролежував від одного прийому їжі до наступного, іноді засинаючи, а іноді впадаючи у стан пітьмавого марення, перебуваючи в якому було так важко розплющувати очі. Він давно звик спати під яскравим світлом. Воно йому анітрохи не заважало — навпаки, через це його сновидіння ставали виразнішими й зрозумілішими. Він багато спав, і йому завжди снилися щасливі сни. Він перебував у Золотій Країні або сидів серед величних, осяяних сонцем руїн зі своєю матір’ю, Джулією, О’Браєном — нічого не роблячи, просто сидячи на сонці, розмовляючи про щось приємне. Коли він не спав, то зазвичай його думки оберталися довкола сновидінь. Здавалося, тепер, коли зник біль, він утратив здатність докладати якихось інтелектуальних зусиль. Він не нудився, але не мав бажання ані розмовляти, ані думати. Йому цілком вистачало того, що його залишили у спокої, що він був чистий, його не били й не допитували і давали вдосталь їжі.

Поступово він витрачав усе менше часу на сон, але все ще над силу підводився з ліжка. Усе, що йому було потрібно — це спокійно лежати і відчувати, як зміцнюється його тіло. Він не раз обмацував себе, намагаючись переконатися, що це не ілюзія і його м’язи справді округлюються, а шкіра стає пружною. Зрештою він перестав сумніватися у тому, що й справді погладшав: безперечно, зараз його стегна були товщими, ніж коліна. Після цього, спочатку неохоче, він почав регулярно робити фізичні вправи. Невдовзі, ходячи камерою, він уже міг долати три кілометри, і його зсутулені плечі поступово розпрямлялися. Він спробував робити складніші вправи й був неприємно здивований, з’ясувавши, що далеко не все йому до снаги. Він міг пересуватися лише кроком, не міг утримати стілець у витягнутій руці, не міг встояти на одній нозі, бо відразу падав на підлогу. Присівши навпочіпки, з’ясував, що може звестися на ноги, лише долаючи гострий біль у стегнах і литках. Ліг на живіт і спробував відтиснутися на руках. Це виявилося безнадійним, він не зміг відірватися від підлоги бодай на сантиметр. Але через кілька днів і кілька прийомів їжі він здійснив і цей подвиг. Настав день, коли він зміг відтиснутися від підлоги шість разів. Він почав пишатися своїм тілом і водночас плекати надію, що його обличчя також повертається до нормального стану. І лише коли він випадково поклав долоню на свій голомозий череп, то пригадав покраяне зморшками, жалюгідне обличчя, що дивилося на нього з дзеркала.

Його розум також відновлювався. Вінстон примощувався на ліжку, спирався спиною на стіну, клав собі на коліна грифельну дошку і неквапно займався самоосвітою.

Він капітулює, це було вирішено. Тепер стало очевидним, що насправді він був готовий здатися ще задовго до того, як свідомо це вирішив. З тієї самої миті, коли він потрапив до Міністерства Любові, — і навіть протягом тих хвилин, коли вони стояли разом із Джулією, безпорадно слухаючи, як грізний голос із телеекрана наказував їм, що їм робити, — він зрозумів легковажність і несерйозність своєї спроби виступити проти влади Партії. Тепер він знав, що всі сім років за ним стежила Поліція Думок, як спостерігають за жуком крізь збільшувальне скло. Він не здійснив жодного вчинку, не промовив уголос жодного слова, яких би вони не побачили й не почули, в його голові не промайнуло жодної думки, якої б вони не розгадали. Вони навіть акуратно клали на місце білу порошинку на обкладинці його щоденника. Вони ставили йому магнітофонні записи, показували світлини. На деяких з них вони були разом із Джулією. Атож, навіть так... Він більше не може боротися з Партією. Бо Партія права. Усе логічно: як може помилятися безсмертний колективний мозок? Здоровий глузд — статистичний. Треба тільки навчитися думати, як думають вони. Лише так!

Йому було важко втримати олівець у пальцях, він здавався йому товстим і незручним. Він почав записувати свої думки. Спочатку написав великими незграбними літерами:

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО.

Потім майже без паузи написав під цим рядком:

ДВА ПЛЮС ДВА БУДЕ П’ЯТЬ.

Але потім замислився. Його розум, ніби відсахнувшись від чогось, здавалося, не міг зосередитися. Він знав, що напише далі, але якийсь час не міг пригадати, про що йдеться. А коли нарешті зміг пригадати, то спромігся цього досягти лише шляхом логічних міркувань: це не були безпосередньо його думки. Він написав:

БОГ — ЦЕ ВЛАДА.

Він з усім змирився. Минуле можна змінювати. Минуле ніколи не змінювалося. Океанія воює з Остазією. Океанія завжди воювала з Остазією. Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд винні у тих злочинах, за які їх судили. Він ніколи не бачив світлини, що спростовувала їхню провину. Її ніколи не існувало, він її вигадав. Він пам’ятає протилежне, але це фальшива пам’ять, продукт самоомани. Як це, виявляється, легко. Досить лише капітулювати, і все інше також вдасться. Це було немов плисти проти течії, яка, попри всі зусилля, все одно відносить назад, а потім раптом обернутися і, замість чинити їй опір, скоритися і поплисти за нею. Ніщо не змінне, окрім твого власного ставлення: те, що має статися, стається у будь-якому разі. Йому тепер важко було зрозуміти, чому він так бунтував. Усе так легко, крім...

Правдою може бути все що завгодно. Так звані закони природи — нісенітниця. Закон земного тяжіння — нісенітниця. «Якби я захотів, — казав О’Браєн, — я міг би злетіти над цією підлогою, як мильна бульбашка». Вінстон обміркував його слова. «Якщо він думає, що він літає над підлогою, а я водночас думаю, що бачу, як він літає, тоді все це й справді відбувається». Несподівано, як на поверхню моря зринає уламок затонулого корабля, у нього виникла думка: «Це не відбувається насправді. Ми це уявляємо. Це галюцинація». Він негайно відкинув цю думку. Його помилка очевидна. З неї випливає, що десь поза ним існує «реальний» світ, де відбуваються «реальні» речі. Але як такий світ може існувати? Хіба ми не отримуємо знання про все, лише пропустивши його крізь власну свідомість? Усе, що відбувається — відбувається у нашій свідомості. Те, що відбувається в усіх свідомостях,