Кетрін Стокетт - Прислуга

киває, пирхаючи. Вона на десять років молодша за мою маму, проте видається старшою, особливо зараз, коли її обличчя витягується й стає манірним.

— Звичайно, ви повинні відчувати обов’язок, заради історії… — править своє мама, і я стріляю в неї поглядом, щоб вона припинила.

Якусь секунду всі мовчать, а потім сенатор голосно сміється.

— Була така плутанина, — гримить він. — Мама Патриції ван Девендер — голова ради, і після цієї всієї… колотнечі між дітьми ми вирішили за краще відмовитись від екскурсій.

Я глипнула на двері, благаючи, щоби Стюарт приїхав якнайшвидше. Це вже вдруге згадали її ім’я. Місіс Вітворт утупилась у сенатора ошалілим поглядом.

— Ну, Франсін, а що нам робити? Просто ніколи її не згадувати? Ми спеціально до весілля побудували у дворі цю бісову альтанку.

Місіс Вітворт глибоко вдихає, і я згадую, що Стюарт розповідав мені: сенатор знає тільки частину історії, а його мамі, їй відомо все. І те, що їй відомо, мабуть, є чимось набагато гіршим, ніж просто колотнечею.

— Євгеніє — усміхається місіс Вітворт, — як я розумію, ви хочете стати письменницею. Про що б ви хотіли написати?

Я знову всміхаюсь. Від однієї «вдалої» теми до іншої.

— Я веду колонку міс Мирни в «Джексон джорнал». Він виходить щопонеділка.

— О, я думаю, що Бессі це читає, чи не так, Стулі? Коли я піду на кухню, то спитаю в неї.

— Ну, навіть, якщо й не читає, то тепер точно буде. — Сенатор сміється.

— Стюарт казав, що ви бралися за серйозніші теми. Щось конкретне?

Тепер усі тупляться в мене, враховуючи покоївку, що виходить із дверей і простягає мені склянку чаю. Я не дивлюся в її обличчя, жахаючись того, що там побачу.

— Я працюю над…

— Євгенія пише про життя Ісуса Христа, — втрутилася в розмову мама, і я згадую свою останню брехню, що я вигадала для прикриття нічних вилазок, за назвою «дослідження».

— Ну, — киває вражена місіс Вітворт, — це, звичайно, почесна тема.

Я намагаюся всміхнутися, кривлячись від власного голосу.

— І така… важлива. — Я зиркаю на маму. Вона сяє.

Передні двері грюкнули, і задзвеніло скло.

— Вибачте, що так пізно, — заходить Стюарт, у вим’ятому від їзди в машині одязі, натягуючи на себе синій піджак. Ми всі встаємо, його мама простягає до нього руки, та Стюарт прямує просто до мене. Він кладе руки мені на плечі, цілує в щоку.

— Вибач, — шепоче він, і я нарешті видихаю, трохи розслаб­лююсь. Повертаюся й бачу, що його мати усміхається, ніби я щойно схопила її найкращий рушник для гостей і повитирала ним брудні руки.

— Синку, сідай, візьми собі щось випити, — припрошує сенатор. Коли Стюарт щось собі наливає, він влаштовується на дивані поруч мене, стискає мою руку й не відпускає.

Місіс Вітворт дивиться на наші руки й пропонує:

— Шарлотто, чому б мені не провести вам із Євгенією екскурсію будинком?

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин я ходжу назирці за мамою та місіс Вітворт із однієї кімнати до іншої. Мама ойкає над справжньою діркою від кулі янкі у вітальні — куля застрягла в дереві.

На робочому столі федералів викладено листи від солдатів Конфедерації, також там стратегічно правильно розташовано антикварні окуляри й носові хустинки. Цей будинок — вівтар війни між штатами, і мені цікаво, як же це Стюарт зростав у будинку, де нічого не можна чіпати.

На третьому поверсі мама квокче над балдахіном, під яким спав Роберт Е. Лі. Коли ми нарешті спускаємося «секретними» сходами, я затримуюся в коридорі біля сімейних фотографій. Я бачу Стюарта й двох його братів, вони ще діти, Стюарт стискає червоного м’яча. Стюарт у льолі для хрестин, його тримає темношкіра жінка в білій уніформі.

Мама та місіс Вітворт прямують коридором уперед, а я продовжую дивитися, бо є в дитячому личку Стюарта щось дуже дороге. Його щічки були пухкими, а блакитні мамині очі сяяли так само, як і зараз. Його волосся було білувато-жовтуватим, як кульбабка. Ось йому дев’ять чи десять, він стоїть із мисливською рушницею та качкою. У п’ятнадцять — поруч з убитим оленем. Він уже гарний, міцний. Благаю Господа, щоб він ніколи не побачив моїх підліткових фотографій.

Я роблю пару кроків і розглядаю шкільний випускний: Стюарт у військовій шкільній формі. У центрі стіни є порожнє місце, без рамки, прямокутник зі шпалер, тільки на відтінок темніший. Фотографію забрали.

— Тату, досить про… — я чую напружений голос Стюарта. Але так само швидко настає тиша.

— Обід подано, — повідомляє покоївка, і я плентаюсь назад до вітальні. Усі ми переходимо до їдальні за довгий темний стіл. Фелани сидять з одного боку, Вітворти — з іншого. Я сиджу по діагоналі від Стюарта, мене посадили якомога далі від нього. По всій кімнаті, на плінтусах, панелях, зображення сцен періоду громадянської війни — щасливі негри збирають бавовну, коні тягнуть фургони, білобороді чиновники біля Капітолію. Ми чекаємо, а сенатор затримується у вітальні.

— Я зараз прийду, ви йдіть і починайте.

Я ще двічі чую дзвін льоду й стукіт пляшки, аж поки він нарешті з’являється та сідає на чолі столу.

Подають салати «Волдорф». Стюарт дивиться на мене й щокілька хвилин усміхається. Сенатор Вітворт нахиляється до тата й говорить:

— Знаєте, я починав з нічого. Округ Джефферсон, Штат Міссісіпі. Мій тато сушив арахіс по одинадцять центів за фунт.

Тато хитає головою.

— Небагато місць бідніших, ніж округ Джефферсон.

Я спостерігаю, як мама відрізає крихітний шматочок яблука. Вона зволікає, довго жує його, кривиться, коли ковтає. Вона не дозволить мені сказати батькам Стюарта про свої проблеми зі шлунком. Замість цього мати завалює місіс Вітворт кулінарними компліментами. Мама вважає цю вечерю важливим ходом у грі за назвою «А моя дочка може зловити вашого сина?»

— Молодим людям так подобається компанія одне одного, — усміхається мама. — Стюарт буває в нас майже двічі на тиждень.

— Це правда? — питає місіс Вітворт.

— Ми були б раді, якби ви із сенатором якось приїхали до нас на плантацію на вечерю, ми б прогулялися садом.

Я зиркаю на маму. Плантація — це застаріле слово, яке вона любить уживати, щоби надати фермі лиску, а «сад» — це неродюча яблуня. І червива груша.

Але місіс Вітворт завмирає.

— Двічі на тиждень? Стюарте, я не знала, що ти так часто їздиш до міста. — Виделка Стюарта зависає в повітрі. Він кидає на матір боязкий погляд. — Ви такі молоді. — Місіс Вітворт усміхається. — Насолоджуйтесь. Не варто так швидко сприймати все серйозно.

Сенатор спирається ліктями на стіл:

— Для жінки, що практично сама зробила пропозицію попередній, вона таки поквапилась.

— Тату, — крізь зуби цідить Стюарт, брязкаючи виделкою об свою тарілку.

За столом тихо, чутно тільки, як мама ретельно, методично жує, щоби перетворити тверду їжу на пасту. Я торкаюся до рожевої подряпини, що досі видніється на моїй руці.

Покоївка розкладає по тарілках курку, щедро поливаючи її майонезом, і ми всі всміхаємося, тішачись зі зміни настрою. Під час їжі тато із сенатором розмовляють про ціни на бавовну, про довгоносиків тощо. Я все ще бачу гнів на