Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Я… – тоненьким голоском озвалась Люцина. – Тут – страшно.

– Я не знаю дороги, та й лише два рази пробував водити машину.

– Мама покаже, – впевнено мовив Тигрисик.

Фелікс наставив вушка:

– У кабіні хтось спить.

– Е, ні! – ще більше злякався Мортіус. – Злодієм я ще можу стати, але не душогубцем!

Але тигриця не робила з цього проблеми. Вона обережно підкралась до машини і, нагнувшись, шкрябнула лапою по дверцятах.

– Хто там ще? – озвався сонний водій, і двері почали повільно відхилятись. Через хвилю тигриця притиснула зверху лапою розпластаного крутиголовця. Мортіус підскочив і відібрав у нього пістолет.

– Треба мотузки! – гукнув він і кинувся до кабіни.

– Я пошукаю, – сказала Соня.

– Не треба, я знайшов кайданки!

Добре, що Мортіус надивився свого часу бойовиків і уявляв, як виглядають кайданки. Щоб крутиголовець не лаявся, вони заткнули йому рота ганчіркою, а тигриця відтягнула полоненого в кущі.

– Чудово! – сказав досить стримано Мортіус. – Тепер усе буде, як у кіно: погоня, стрілянина... Давайте сідати. У фургон діти й Іляна...

Ніхто не сперечався, тільки Фелікс демонстративно сів Соні на коліна.

– А песик? – похопилась Люцина.

– Він доповість господареві, де ми. Це – його обов'язок, – пояснив кіт. – Невже не зрозуміло?

Мортіус повернув ключа, і мотор завівся.

– Клас! – зрадів він. – Працює! Куди їдемо?

– Дорогою, – ні хвильки не вагаючись, мовила Соня. – Головне – заїхати якнайдалі.

Вона вже встигла знайти дорожню карту й розглядала її, присвічуючи собі ліхтариком.

Машина рушила. Серденько шмигнув у кущі. Що він міг вдіяти? Люди такі непередбачувані. Вони чомусь шаленіють, коли бачать автомобілі. І що він скаже господареві?

Песик глянув угору на місяць, і з його грудей вирвався довгий, пронизливий і смутний звук.

Від цього стало ніби легше.

23

Чорний великий птах намагався уже втретє перетнути межу, що відділяла Імперію від Королівства. На землі то була Ріка, широка й глибока. Човни, які плавали її нейтральними водами, належали здебільшого нікчемним жебракам, що ловили рибу і продавали її на прикордонних ринках Імперії. Місця тут були дикі, пустельні й майже безлюдні.

Про те, щоб пливти з ними в човні, Птах навіть не думав. Йому миттю б скрутили голову і общипали пір'я. Навіть на старій, обшарпаній негодою сосні, єдиному дереві на кілька кілометрів узбережжя, якому навіть приносили в дарунок дохлих мишей та пташок, клаптики ганчір'я, було небезпечно. Хтось міг підстрелити з лука, бо вогнепальної зброї ці злидні не могли собі дозволити. Люто зблискуючи жовтим оком, чорний птах шукав діри, через які потрапив би до Королівства. Він бачив їх навіть із дерева, невидимі для людського недосконалого ока. Отвори були високо над землею й мали нерівні краї, наче обпалені. Двічі він кидався туди, але краї блискавично сходилися. Це був наче удар електричним струмом, і за кожним разом птах позбувався частини власної сили. Уночі взагалі неможливо було пролетіти. Діри з'являлись лише удень. Інші птахи запросто перетинали межу, однак він був не тим птахом. Не тому, що чорний, а тому що злий і перевертень.

Але птах не втрачав надії. Сили відновлювались дуже повільно, а ще сьогодні треба було потрапити до Королівства, хоча ніхто його туди не запрошував. Можливо, завтра вже зникнуть невидимі кордони, але тоді усе втратить для нього сенс. Отож він вирішив спробувати ще раз, а згодом ще – перед заходом сонця. День був, на щастя, довгий, літній. Цього разу птах вирішив маневрувати. Обравши місце, де було мало рибалок, неквапливо вирушив проти течії, наче прогулювався, не звертаючи уваги на діри, що виникали зовсім поруч. Повітря коливалось від спеки і від напруги Межі, наче було живе і вміло мислити. Птах чекав свого часу, щоб шугнути в одну з дір, наче нерозумне пташеня, котре нічого не відає про невидиму стіну. Він намагався забути, що ця стіна існує, але не міг. У голові була лише одна думка: потрапити до Королівства. «Ніякі чари не здатні перемінити злий або добрий умисел», – казали в Королівстві, й це, мабуть, правда.

Птах був завеликий, як на ворону, замалий, як на крука, й рухався трохи незграбно, бо та істота, що перебувала в ньому, не вилупилась із яйця. Тому не вміла ні літати, ні стрімко пливти по воді, як уміють правдиві птахи. І була легкою здобиччю для підлітка з головою, пов'язаною червоною хусткою, що нудився в човні. Той справно поклав стрілу на тятиву лука и, дочекавшись, коли птах наблизиться, вистрелив. Стріла була на волосіні й мала повернутись назад із здобиччю, або без неї. Але, мабуть, смерть не подобалась невидимим стражам Королівства. Почувши свист, птах відсахнувся вбік і легко опинився там, де не сягають ні стріли, ні кулі. Він врятував собі життя і потрапив до Королівства.

24

Олімпія, мама Люцини, також хотіла потрапити до Королівства. Вона й так довго перебувала в Серединному світі, хоча це не має значення. Час відступає перед бажаннями. Він ніби зникає і вже чекає на тебе там, де кінцевий пункт мандрівки. Жодна з таких подорожей не відбувається без подолання певних труднощів. Дехто не витримує і відступає. Однак мамі Люцини не було куди відступати. Усе стало для неї байдуже: робота, зарплата, квартира, тобто засоби, які дають змогу вижити в Серединному світі. Ті, хто не мав цього, жили на вулиці, як дід Пилипко, який хоч і мав помешкання в підвалі, волів проводити час під відкритим небом.

Кожен удар серця Олімпії відбивав останні миті її перебування тут. Але вона не сподівалась, що перехід виявиться настільки страшним. Завершила усі справи, не турбуючись про залишену в холодильнику їжу, і про те, що у ванній методично скрапує вода з поламаного крана. Бо все це не мало значення і повинно було зникнути, щоб ніхто в Серединному світі більше не пам'ятав про Олімпію та її дочку.

– Все! – сказала вона, бо вважала, що це слід сказати, аби Серединний світ відпустив її. З Люциною, як ми пригадуємо, було по-іншому. Вона потрапила до Королівства не з власної волі, тікаючи з книжкою від відьом.

На балконі зблиснуло світло, наче хтось підняв руку з люстерком і, впіймавши сонячного зайчика, намагався його втримати. Олімпія відчинила скляні двері й стала на балконі, з