Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 20. Під небом Арвелінну

-То що таке лісовий коридор? – мабуть, удесяте перепитала Катрін, поки вони стояли на мармуровому подвір’ї величного замку Арґент-Арвеллін.

-Ти вже питала, – закотила очі Рубі, відчуваючи на собі сотні поглядів. Адайн мовчки стояла поруч, тримаючи її за руку.

-А ти поясни ще раз, – не вгавала сестра, – але іншими словами.

-Що в моїх словах було незрозумілого? – стенула плечима Рубі. – Лісовий коридор – це наче вікно у часі та просторі, яке дозволяє за найменший час дістатися до місця призначення.

-А…

-Спробуєш запитати ще раз, і я тебе вб’ю, – злісно пообіцяла Страж Ернандес.

Емілія хихикнула.

-Рубі, – до її плеча нахилився Севен. – То що таке лісовий коридор?

Катрін прикусила губу, щоб не розреготатися, Рубі – намагаючись не тріснути Стража Етелхарда чим-небудь.

Та відповісти дівчина не встигла. Почулися кроки. Мощеним подвір’ям до них наближалася висока жінка з ледь помітним східним акцентом у зовнішності – смаглява шкіра, вузькуватий розріз очей. Елегантний чорний костюм надавав їй вигляду аташе.

-Вітаю вас, Стражі! – її чіткий голос луною розкотився по подвір’ї. – Ласкаво просимо до замку Арґент-Арвеллін. Мене звати Еллен Уокер, я відповім на будь-які ваші запитання, а також допоможу влаштуватися у замку.

-Хто це така? – засичала Катрін сестрі на вухо.

-Тебе оглушило? – злісно муркнула та. – Ти ж чула.

-Так, чула, як її звати, але своєї посади вона не назвала.

-А ти вважаєш, що я телепат? – Рубі закотила очі, ігноруючи смішки Емілії. – Сама цю мадам уперше бачу.

-…І у п’ятнадцятому столітті замок було відреставровано. – Тим часом повідомляла Елен. – Незначні пошкодження ще залишились у Західній вежі, а також подекуди у підвалах, тому наразі вхід туди заборонений.

Рубі краєм ока спіймала знуджений погляд Наставника Рейнарда.

-А зараз прошу за мною, – все так само сухо і діловито закінчила Елен. – Вам потрібно освіжитися та відпочити, увечері на вас чекає офіційне знайомство із королівською родиною.

 

Замок вражав розмірами та величчю. Висока готична споруда, що, здавалося, прагне пронизати небо своїми срібними шпилями. Стрілисті вікна холодно зирили на них із висоти.

Рубі поволі вбирала в себе холодну красу цього замку. Довершеність. Бездоганність.

Елен крокувала попереду, її кроки відлунювали в кам’яних коридорах. Стражі поспішали за нею. Не зважаючи на перше враження, у коридорах було тепло. Високі стелі зі склепінням виглядали велично та витончено, вітражі відкидали кольорові відблиски на кам’яну підлогу. Стіни, підлога і навіть стеля - усе було зроблено з однакового світло-сірого каменю, через що приміщення здавалося величезним, майже неосяжним. Глянувши вгору, Рубі намагалася вирахувати, якої ж висоти було це склепіння, але воно було надто високо. Поступово сірий колір каменю змінився на синій – ледь приглушений, але спокійний та величний. Вони минали приміщення та кімнати, одні змінювали інші, аж поки Елен не зупинилася перед високими дверима з вигадливими срібними ручками.

-Ласкаво просимо до гостьового крила замку, – мовила Елен усе тим самим сухим тоном. – На час перебування у Арґент-Арвеллін тут буде ваша домівка. Можу вас запевнити, що вам не бракуватиме геть нічого. Прошу за мною.

Двері тихо відчинилися, впускаючи Стражів досередини.

Адайн зітхнула, борячись із позіханням.

-Ще трішки, – Рубі схилилася до малої. – Зараз відпочинемо.

Дівчинка кивнула, ледь усміхнувшись.

За дверима виявився ще один коридор, вже вужчий, та іншого кольору. Камінь був світло-бежевий, вікна вузькі, в коричневих добротних рамах, а підлога наче дзеркало відбивала світло, при тому, що була з того ж каменю.

Елен пройшла трохи вперед і зупинилася там, де коридор утворював вигин. У ніші біля вікна жебонів маленький фонтанчик.

-Стражі, прошу уваги! Хлопцям зараз варто звернути наліво, дівчатам – направо. Ваші речі – в кімнаті відразу за цими дверима, за наступними знаходяться спальні. Просто підніметесь сходами, двері будуть перед вами. Я сподіваюся, ви домовитеся, хто де спатиме?

Елен обвела поглядом їх усіх, а Рубі відчула, як із плечей поволі спадає тягар.

-Ванна у кожного власна, до неї двері ведуть просто з кімнат. Якщо вам буде щось потрібно, у кожного з вас є прислужник чи прислужниця, до яких можна звернутися. Що ж до дівчинки… – Рубі стиснула плече Адайн. – Вона житиме окремо, ось там, у вежі, – Елен вказала на ще одні двері перед собою. – Мені потрібні двоє Стражів для охорони Адайн.

Навіть не думаючи довго, Рубі підняла руку.

-Я гадаю, мені буде неважко, – усміхнулася вона до малої.

-Ти захворіла? – почула вона збоку вражений шепіт Катрін.

-Окреме життя у вежі? – хихикнула Рубі. – Ні, я здорова, як ніколи.

-Чудово, – Елен продовжувала, наче їх тут і не було. – Хто ще?

-Звісно, я, – оксамитовий голос Севена змусив Рубі закотити очі, проте усміхатися вона не припинила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍