Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

У вранішньому сонці на майданчику перед амбаром вже кипіла діяльність. Одягнене в сіре чоловіки жваво розганяли величезних тварюк, від вигляду яких Зоряну кинуло відразу в жар, а потім в холод. Чимось вони нагадували дракона Есшата, такі ж лускаті та крилаті почвари, тільки ще більші. 

Металево-лискучі, з вузькими мордами, увінчаними кістяними гребенями. Довгі гнучкі хвости, яскраві уважні очі та все ж дещо й відрізняло їх від того, що вона бачила в лісі. Якщо Есшат доволі жваво чимчикував під деревами на чотирьох кінцівках ці тварюки мали лише одну пару лап та пересувалися на землі трохи незграбно. Спираючись на закостенілі суглоби крил, наче на милиці, вона неохоче підкорялися командам погоничів, коротким та лунким.

Та найстрашнішим виявилися навіть не віверни, назву яких вона дізналася трохи пізніше, а сідла на їх спинах. Сідла та усвідомлення того, що далі доведеться їхати на цьому.

І їхати довелося. Спробу знову закритися в екіпажі перебив Ларис. Виблискуючи ще червоною від опіку лисиною, на котру дивитися без сліз сміху все ще було боляче, він перехопив дівчину за руки. Взагалі хотів просто закинути на плече, та дівчина все ще відчувала себе не добре, тому так тривожити рани, котрі тільки почали гоїтися не варто було. Спробу вивернутися він проігнорував. Зазіхання на майбутнє роду прицільним стусаном змусило тільки осудливо цокнути язиком, а вигадати ще щось Зоря не встигла.

Її з усією повагою вручили Северину. Тут репетувати дівчина не ризикнула, тільки розпачливо стиснула губи та кинула злий погляд на рудого… Вірніше, того, хто ще недавно був рудим, але після полум’я, котре щедро злизало смугу волосся від потилиці до лівого вуха. Як результат нова зачіска виглядала настільки артхаусно, що лис вирішив остаточно поголити голову.

До великої радості з боку Зорі та Есшата. Симона не жартувала, вона бідкалася та страждала, адже заділо принца саме тоді, коли він її рятував. А ще більше бідкалася через те, що тепер і Айяру доведеться голити голову.

«Сподіваюся, що його величність Іграрій замовить сімейний портрет до того, як ви обростете знову!» – насмішкувато помітив дракон ще в екіпажі.

Але всі смішки залишилися у минулому, варто було їм опинитися тут. І аби не Северин, Зоряна все ж начхала б на проблеми світу та просто дала б драпу якомога далі від таких «конячок». Але завдавати клопоту чоловіку не хотілося. Вона й так добре так зловжила його гостинністю та і взагалі…

Після того, що сталося Зоря декілька разів ловила на собі його погляди. Серйозні та довгі, які він не ховав та ледь помітно хмурив брови та дивився так, що совість не витримувала і дівчина сама опускала погляд. На душі від таких поглядів ставало якось ніяково, наче вона була винна більше, ніж уявляла.

Саме тому Зоряна репетувала виключно подумки, коли її підсадили в сідло лускатої почвари, де вона негайно вчепилася у високу луку. Вирішити, чи їй молитися, чи проклинати все на світі дівчина все ще не могла. Втім, одинокий та голосний крик все ж стримати не вдалося, варто було віверні взяти старт та перший раз махнути крилами.

Ремені, котрі обхоплювали її пояс на мить натягнулися, долоня Северина на талії заспокійливо стиснулася. Те дозволило серцю все ж затриматися та не вискочити через п’яти, але не зупинило відчайдушний вигук, яким дівчина одразу ж поперхнулася. Початок польоту вийшов рваним, їх різко підкинуло та сіпнуло вниз і так декілька разів, допоки вони трохи не набрали висоту. Там рухи віверни стали більш плавними, неначе вони гойдалися на хвилях…

І під ними стрімко пронеслася срібляста стрічка річки й ще щось, на що Зоря дивитися вже не стала. Шлунок підкотився до горла і дівчина швидко відхилилася назад, притулившись до Северина. Спину одразу ж пронизав спалах пекучого болю, але те допомогло впоратися з нудотою. До того ж варто було зафіксувати положення, як біль знову затихнув, заповз до своєї нори.

Спочатку докучав вітер, потім вдалося трохи призвичаїтися і докучати почала вже нудьга. Северин мовчав, дивитися вниз було трохи лячно, тому залишалося тільки зітхати та понуро перебирати в розумі події останніх днів.

Повітрям вони мали добратися до Фарги всього за три дні. З одного боку можна було радіти, адже подорож буде короткою, але той факт, що кожен помах крил віверн наближав їх до того клятого міста… Нервував. Вкрайга прийняла їх доволі люб’язно, а що чекає там?

Це питання муляло, але задати його дівчина не ризикувала. Здається вони все ж осточортіли Северину то нащо його зайвий раз займати? За весь час дороги чоловік нічого їй не сказав і тільки до вечора, коли вони вже почали знижуватися, він наче схопився.

– Панно, вам болить?

Тепле дихання чоловіка торкнулося вуха. Іншим разом Зоряна б може навіть зніяковіла, але до вечора біль повернулася. Дія ліків остаточно завершилася і голова стала важкою. З мукою скривившись, дівчина вдихнула скрізь стиснуті зуби.

– Так…

Видавати себе за горду героїню дівчина не збиралася, їй для того було надто кепсько. Настільки, що коли клята тварюка, на якій вони їхали, важко приземлилися на площі посеред якогось містечка, дівчина зойкнула та на якийсь час просто вийшла з етеру. А коли повернулася до тями, то не відразу зрозуміла, де вона взагалі.

Кімнату з низькою стелею та біленими стінами освітлювало сяйво декількох свічок та магічного світляка, котрий плавав над головою Зорі. Його сяйво дівчина упізнала, бачила, як такі робила Симона. Миготливе сріблясте, його важко було не вгадати, навіть якщо лежиш носом в подушку. А з твоєю спиною там щось роблять.

Щось недобре, що вона й повідомила, коли пов’язку якось особливо необережно здвинули.

– Ох та щоб тобі скиснути! – хрипко видихнула дівчина, відчуваючи, як на очах проступають сльози.

Вочевидь клятий рудий поганець все ж стримав своє слово та допустив до неї Симону. Чомусь на думку прийшов саме цей висновок, з яким не варто було спішити.