Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Так, пан Іриней? Ми про одного й того ж пана Іринея, чи то настільки ж розповсюджене ім’я, як у нас Олександри чи Анастасії? – підозріло перепитала вона та знову глянула на дракона.

Той у відповідь глянув на неї так, наче ледь стримався від того, щоб покрутити пальцем біля скроні, але не встиг. Щось невиразно пробурмотівши, він підняв руку, щоб потерти перенісся.

– Так, ти ж не знаєш про наш зв’язок з Вірними… – повільно промовив він.

Питати до чого тут це Зоряна не стала, навіть прикусила язика. Веселість з його тону остаточно зникла. Доречно згадалася цікава вовчиця, з якою вже була знайома Зоряна, згадки про котру так напружено сприймав Есшат.

Здається, він також згадав про неї. Замотана бинтами долоня повільно провела по підлокітнику, наче він несвідомо гладив хутро вовчиці. Жест машинальний та впізнаваний. Стрепенувшись, чоловік трохи різко відсмикнув руку та випрямився в кріслі.

– Ми з нашим звіром можемо розподіляти, хто і що несе, – повільно та анітрохи не зрозуміло почав Есшат. – Так пан Іриней зі звіром вирішили, що замість того, щоб обидва кульгали, людина позбавиться можливості пересуватися, але звір залишиться при собі силу. Звірі переносять нерухомість набагато гірше, ніж двонога частина, тому ми віддаємо перевагу розподіляти тягар поранень саме так.

Уважно слухаючи його, Зоря відчула, як чухається вже кінчик носа. Зморщившись, дівчина почухала його об подушку. Все це звучало якось дивно. Втім на згадку знову прийшло відношення Есшата до вовчиці й вона ще більше заплуталася. І ось як поставити запитання так, щоб нікого не образити?

– Не… Розумію, – зітхнувши, все ж промовила вона.

Втім Есшат анітрохи не образився та не розлютився. У відповідь він тільки похитав головою та повільно провів долонею по обличчю.

– Ти сприймаєш їх як звірів, а ми як другу половину себе. Я не знаю, як тобі це пояснити, це треба відчувати, тому просто повір на слово. Навіть до єднання ми надзвичайно тісно пов’язані, а якщо хтось з нас страждає чи вмирає…

Розповідь чоловіка різко обірвалася. Зелені очі блиснули, коли він опустив долоні та кинув короткий погляд на Зоряну. Та знову вирішила було за краще помовчати, але несподівано для себе дещо згадала.

– Вмирає? А хіба взагалі перевертні можуть існувати, якщо звір помер? – напружено намагаючись згадати, що вона про це чула, Зоря з розчаруванням зрозуміла, що нічого вона не згадає.

Пам’ять лише ліниво розвела руки в сторони та сонно позіхнула. Чого ото тій дивній жінці треба? Нехай лягає спати та не набридає ні собі, ні людям!

Але дивна жінка була вперта та знову засинати допоки не розбереться бодай у чомусь, не збиралася. Особливо зараз, коли геть спохмурнілий та максимально невдоволений, Есшат все ж міг щось сказати. Можливо навіть щось таке, чого не сказав би іншим разом.

– Дуже рідко, – все ж неохоче відказав він. – Зазвичай для цього необхідний хороший маг, або декілька. Втім, такі перевертні живуть не більше двох людських термінів, швидко старіють. Та і життям це важко назвати. Все ж ми надто пов’язані з Вірними.

Випрямившись, він піднявся з крісла, щоб взагалі обійти постіль та наблизитися до вікна. Подумки вилаявшись, Зоря обережно повернула голову та закотила очі. Якщо раніше вона бодай очі його бачила, то зараз могла розрізнити лише темну постать.

– Добре, Симона мала рацію, ти все ж маєш знати. В столиці це не секрет, не вистачало, щоб це стало проблемою, – нарешті сухо промовив він. – У мене була сестра і моїм звіром був вовк. Дракон не приходить одразу до перевертня, він з’являється, коли в ньому виникає потреба та завжди приходить після смерті звіра. На мій дім напали вороги, вирізали всіх. Мене врятував дракон. Вірна, то вовчиця моєї сестри, котру врятував Його величність.

 Чим далі, тим більш сухо звучав голос Есшата. Та в тій удаваній стриманості ховалося стільки емоцій, що на якусь мить Зоря навіть затримала дихання.

Короткі уривчасті фрази насправді приховували щось настільки страшне, що волосся заворушилося. Втратити всіх, навіть половину себе… Щоб кожного дня бачити половину своєї сестри. Хай би там як було, але це звір. Хоча можливо Зоря чогось не розуміла, втім вирішила, що ставити питання буде вже зовсім недоречно.

Але несподівано Есшат знову заговорив. Швидко, часто затинаючись заговорив:

– Я знаю, що це неправильно, що я маю її відпустити. Що тоді її душа стане цілою та зможе піти на переродження, але так я вже ніколи її не побачу. Вона встигла пожити надто мало, щоб просто так піти. Це егоїстично, але мені не стає сили…

Обірвавши себе, чоловік різко скинув голову та відвернувся від вікна. В темряві знову яскраво спалахнули зелені очі, від погляду котрих в’ялі слова співчуття так і не прозвучали. Буває горе, котре вимагає тиші від малознайомих людей. Вони можуть вислухати, але говорити чи радити – не варто. Якщо ви слухач – слухайте, говорити зможете лише коли ви станете другом.

– Іриней спіймав чаклуна, але до допиту справа не дійшла. Він просто розсипався у попіл, вочевидь його наймач вирішив перестрахуватися. А тепер спи. Раз помирати ти не збираєшся, післязавтра вже вирушимо в дорогу, тому у твоїх інтересах відпочити, доки є час.

Все почуте в голові ще танцювало у ритмі хурделиці, тому Зоря у відповідь лише ледь помітно кивнула. Ні, це ще треба розкласти, зрозуміти та вкласти.

І головне все ж не з’їхати з глузду!

Після тижневої подорожі верхи Зоря вважала, що вона морально готова вже до всього. Але тієї миті, коли їх екіпаж зупинили біля якогось ангара, розкинутого біля широкої річки, другий берег якої губився в сріблястому мареві зимового світанку, дівчина вкотре зрозуміла, що з думками варто бути обережнішою. Вона була морально готова до того, що дорога пройде в екіпажі, адже Симона відповідально пообіцяла, що дорогою до Фарги трясти не буде. Але в ту мить, коли Зоряна насторожено визирнула з екіпажу, вона зрозуміла ще й те, що іншого разу буде допитувати подругу за списком з десяти питань. Якщо виникнуть сумніви – тридцяти. А краще п’ятдесяти!