Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Із запізненням заплющивши очі, дівчина тихо вилаялася.

– Клятий світлячок… – простогнала вона.

У відповідь гість хворої тихо гмикнув.

– Люди – такі невдячні істоти, – повільно промовив знайомий голос.

Від його звуку Зоря ледь не підскочила на місці, але лише смикнулася та голосно зойкнула від болю. З очей бризнули сльози. Та що ж ти будеш робити, навіть не порадіти як годиться!

– Конаєш?

Відчувай Зоря себе трошки краще вона б все ж не стрималася та кинула в бік голосу подушку, або щось важче. Не через питання, радше через легку іронію, котра була більш властива рудому іроду, про що вона й повідомила:

– Тебе що Ларис покусав? – простогнала вона та все ж змусила тіло не сіпатися, щоб стишити біль.

– Ні, хочу дуже того хотів, – неквапливо відповів Есшат.

Затримавшись на порозі, дракон все ж увійшов до кімнати, щоб опуститися в крісло поряд з ліжком. Спостерігаючи за ним краєм ока, Зоряна тихо зітхнула. Так, пересувався дракон вільно, волосся на маківці не дер, отже ні він, ні друзі не постраждали. Принаймні не сильно, адже темрява ховала деталі. Хіба зелені очі моторошно поблискували болотяними вогниками.

– Як там?

Взагалі, перш за все хотілося дізнатися про подругу, як там вона. Потім взагалі дізнатися, якого біса сталося. Ну і може трохи хотілося дізнатися, як там ці двоє пришелепків.

Втім, Есшат чудово зрозумів, що вона мала на увазі. Відхилившись на спинку крісла, він тихо зітхнув.

– Все нормально. Ларис прикрив Симону, його трохи дістав вогонь, та до завтра вже шкіра наросте. А ось новою зачіскою від нього ми будемо насолоджуватися ще довго.

Зловтіху в голосі приховати він навіть не намагався. Вочевидь, у нього нарешті був добрий настрій. Надто добрий, навіть. Зоря вперше бачила, вірніше, чула його голос таким вдоволеним. Саме тому нові запитання вона стримала та закусила губу, щоб не зігнати такий несподіваний феномен.

– Найбільше в нас ти постраждала. Примудрилася зловити цілих п’ять уламків скла, ще й попалило. Добре я встиг полум’я хоч збити… Незручні ви істоти, люди.

Це буркотіння звучало вже більш звично і Зоряна навіть тихо пирхнула. А вона вже сподівалася, що з нього будуть приємні люди.

– Які вже є, вибачайте, – покірно відповіла вона.

Недостатньо покірно, в голос таки просочилася краплина іронії, котру Есшат не міг не помітити.

– Ще і невдячні, – тієї ж миті, щедро додав він та підняв руки на підлокітники крісла.

Посміхнувшись, Зоря покірно прийняла докір. Особливо, коли скупе світло з вулиці дозволило помітити щось неправильне. Спочатку їй здалося, що дракон нащось надягнув рукавички. Потім дівчина зрозуміла, що це якась дурня і рукавички в будинку носити то збочення. Особливо, якщо з рукавички звисає шматок тканини, котру чоловік почав заправляти назад під інший шар бинтів.

– Про те, хто нас так палко зустрів щось розповіси, чи то знову таємна таємниця? – без особливої надії поцікавилася вона.

Як завжди несподівано засвербіла нога. Спроба обережно дотягнутися до неї закінчилася вже на випрямленій руці. Від руху спину прострелило біллю, яка змусила дівчину тихо зашипіти.

А ось дракон зацікавився та навіть трохи примружив очі, щоб зрозуміти, що відбувається.

– Аби не знав чи ти людина, був би упевнений, що десь у твоєму родоводу проповзли змії.

– А у твоєму принци! Прийми нарешті протиотруту, а то в мене жахливе враження, що ви з Ларисом помінялися місцями, – обурено пирхнула Зоря.

Ще хотілося обуритися на тему чергової зміни теми розмови, але зібратися зі словами дівчина не встигла, Есшат неквапливо продовжив:

– Я до чого, власне, згадав про змій. Напевне ми не знаємо, та Северин вважає, що то справа рук Шалара, молодшого братика Лайяра.

Власне, щось таке Зоряна й очікувала. Поки в них був тільки один озвучений ворог, але щось їй все ж не подобалося. Якщо той настільки дурень, що всюди ставить свій автограф, то добре, то пів біди, а коли ні?

Обережно піднявши голову, Зоря потерлась підборіддям об подушку.

– Впевнений тому, що це очевидно чи…

У відповідь Есшат повільно похитав головою. Зелені очі зустрілися з уважним поглядом Зоряни. Зважаючи на доволі жартівливий початок, він не збирався продовжувати якось більш серйозно, що змусило дівчину насупити брови.

– Так, якщо ви звикли берегти Симону – круто, ви великі молодці. Мене берегти не треба, якщо мені чогось не кажуть, я те щось собі вигадую. А якщо я щось вигадую, я себе ще й накручую і результат вам не сподобається. Те як я вас зустріла буде дрібницею у порівнянні з тим, що я можу влаштувати, якщо дах від нервів в мене геть полетить, – похмуро попередила вона.

Можливо, говорити цього не варто було, адже їй треба було запевнювати всіх навколо, що вона спокійна, стримана та адекватна. Але дракон вже бачив її в такі моменти й щоб він забув побачене довелося б попередньо прикласти його чимось по голові до амнезії.

– Добре, – все ж вирішив здатися Есшат та витягнув ноги, щоб зручніше облаштуватися в кріслі. – Такі чари зазвичай накладають малюнком на дорозі, або дні екіпажу, проте дурнів малювати щось перед будинком Іринея Зорі давно вже не існує. Тому удар завдали збоку, а для цього підривник мав триматися неподалік, майже біля входу в парк. Він, звісно кинувся тікати, та від Зорей далеко не побігаєш. Пан Іриней нагнав його ще до того, як він встиг відбігти бодай на сотню кроків.

Уважно слухаючи його, Зоря яскраво уявила, як посеред дороги стоїть в традиційній темній мантії якийсь прибічник всесвітнього зла та коїть свої чорні справи. В уяві дівчини чаклун зобразив щось схоже на ламбаду та повільним бігом з підскоками почав тікати. А за ним в інвалідному візку з прискоренням у вигляді торпеди помчав пан Іриней.

На цьому дівчина не витримала та глухо застогнала, вимагаючи у фантазії заспокоїти свої пориви. Картинка була настільки безглузда, що у дівчини відразу ж виникли питання спершу до своєї адекватності, а після і до здорового глузду Есшата.