Петро Петрович Толочко - Київська Русь

угорців, поляків) тим або іншим князем стало звичним явищем. Мали місце і військові зіткнення князів окраїнних земель зі своїми сусідами, які не завжди погоджувались із Києвом.

І все ж, коли б ми розглядали проблему війни і миру тільки в такому плані, неминучою була б однобічність оцінок. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують — незважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, зумовлені конкретними обставинами (опозиція великому князю, намагання грати першу роль у боротьбі з половцями, шлюбні зв’язки з представниками половецьких ханств), зберігалося почуття того, що боротьба зі Степом є справою усіх давньоруських князівств і очолювати її мусить великий київський князь.

У 1167 р. великий київський князь Ростислав призвав до Києва понад десять князів, щоб спільно здійснити похід у район Канева і забезпечити проходження купецьких караванів, які йшли Грецьким і Залозним шляхами. З цією метою і Мстислав Ізяславич теж неодноразово збирав васальних князів у Києві. Пропозиції Мстислава одностайно підтримувались усіма південноруськими князями. Перелік князів, що брали участь у поході на половців 1168 р., дає уявлення про реальну владу великого київського князя у справі оборони Русі. Із Луцька прибули Ярополк і Ярослав Ізяславичі; із Турова — Святополк Юрійович; із Гродно — Мстислав Всеволодович. Свої полки надіслали Рюрик і Давид Ростиславичі із Смоленська, чернігівські Ольговичі — Святослав і Ярослав Всеволодовичі, Олег і Всеволод Святославичі.

Із Переяслава виступив Гліб Юрійович і його брат Михалко. Крім того, у поході брало участь багато дрібних князів — “инии мнози”.

Напевно, не всі князівські з’їзди, де йшлося про питання війни і миру, знайшли висвітлення на сторінках літопису. Успішні походи Ростислава Мстиславича (1167), Мстислава Ізяславича (1169), Святослава Всеволодовича (1183, 1184, 1185, 1192 та ін.), в яких брали участь дружини від багатьох земель, звичайно ж, були неможливі без попереднього обговорення їх стратегії і тактики. Кожен із цих походів, безперечно, обговорювався колом князів, яких великий князь вважав необхідним і можливим залучити для участі в поході. Адже великі походи у центральні райони придніпровських половців звичайно ретельно готувались, їх очолювали великі князі, вони мали на меті певні політичні цілі.

За нормами міжкнязівського права, виробленими з’їздами і договорами, князь, який відмовлявся послати дружину на боротьбу з половцями, втрачав волость. Про це дізнаємося із літописної статті 1177 р. Послані великим київським князем Романом Ростиславичем полки зазнали поразки від половців. Причину цього сучасники бачили в тому, що до об’єднаних дружин не підійшов вчасно зі своїм полком брат великого князя Давид. Святослав Всеволодович звинуватив Романа у недотриманні ряду: “Брате! Я не ищю подъ тобою ничего же, на рядъ такъ есть: оже ся князь извинить (зрадить. — П.Т.), то въ волость, а мужъ у голову: а Давидъ виноватъ”[421].

Нагляд за строгим дотриманням норм рицарської честі, виходячи зі слів самого Святослава, лежав на великому князі. Але Роман не став виганяти Давида і тим самим, на думку Святослава, виявив великокнязівську неспроможність і мав сам понести за це покарання.

На князівському з’їзді-снемі 1195 р. великий київський князь Рюрик Ростиславич обдумував питання внутрішнього порядку Русі з братом Давидом Смоленським. Снем цей супроводжувався князівськими бенкетами, на які запрошувалися бояри, духовенство, представники чорних клобуків.

Давньоруський воїн XI — XII ст. Реконструкція за матеріалами розкопок. Малюнок Л. Андрієвського і В. Буйновського

Великий загальноруський з’їзд князів відбувався у Києві 1223 р. Князі Мстислав Романович, Мстислав Мстиславич, Мстислав Святославич та інші зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарських орд Чингісхана. Усвідомлення небезпеки, що насувалася на Русь, а також агітація Мстислава Удалого — зятя половецького хана Котяна, сприяли виробленню спільного рішення.

Ще один князівський з’їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіївський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до Києва була не ця подія, а снем: “Бяху же в то время инии князи Русьскии на соньмѣ в Киевѣ”[422].

Князі окремих земель теж збиралися на снеми. Літопис повідомляє про ряд зустрічей волинських і чернігівських князів у 40 — 80-х роках XII ст., Юрія Довгорукого і Володимира Галицького, князів Володимиро-Суздальської землі.

Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини в Русі XI — XIII ст. мали не тільки союзний, а й васальний характер. В.Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, а й вислужним[423]. За землю, за пожалування васал потрапляє у повну залежність від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі суперечності всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязівських з’їздів свідчила про постійне прагнення їх подолати.

Віче

Соціально-політичне життя Русі характеризувалося значною активністю. Письмові джерела свідчать про участь у ньому різних шарів давньоруського суспільства. Причина цього полягала не в соціальній гармонії, що давала б широкий доступ демократичним низам до органів управління, а в гострих конфліктах всередині панівного класу, міжстанових протиріччях.

Висновок про віче як орган народоправства сформульований істориками XIX ст. — В.І. Сергеевичем, М.В. Довнар-Запольським, І.О. Лінниченком, базувався на тезі про загальнонародний устрій влади в Русі. Вважалося, що інститут віча відобразив суверенність общини. Одним із доказів цього було нібито право народу на вибір собі князя. Визначаючи коло питань, що входили до компетенції віча, дослідники відносили до їх числа законодавчі, судові, а також питання війни і миру. Стосовно ж внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильний вплив, відводило головну роль князівській адміністрації[424].

В оцінці природи, компетенції і складу віча істориками радянського періоду мають місце суттєві розходження. Одні (Б.Д. Греков, М.М. Тихомиров, І.Я. Фроянов) вважали віче такою формою державного управління, за якої у ньому могли брати участь неімущі верстви населення, інші (С.В. Юшков, B.Т. Пашуто, П.П. Толочко, В.Л. Янін) бачили в ньому вузько класовий орган, який знаходився в руках феодалів. Літописи, розповідаючи про деякі важливі державні справи, нерідко вказують на участь у них “нищих и худых”, “всех людей”, “всех киян”, тобто представників експлуатованого стану. Надто довірятися цим повідомленням не слід. Як справедливо зауважував В.Т. Пашуто, це лише прийнятий на Русі літературно-церковний зворот. Важко навіть припустити, що в країні, де законом була “Руська Правда”, жебраки й убогі вирішували, кому посісти княжий стіл Осмомисла[425]. В.Л. Янін, дослідивши історію