Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

мого дитинства — Туфан-ага, взірець пуштунської могуті, а не вичахлий старець із запалими щоками та порожніми очима, якого майже не видно під купою ковдр. Чоловік і звір — обидва — качаються по зеленій траві. Розвіваються батькові каштанові кучері. Гарчить звір, а може, й баба. Бризкають кров і слина, лапа і рука різко злітають у повітря. Суперники падають, під ними гучно здригається земля, і от уже баба сидить верхи на ведмежих грудях, вчепившись пальцями в звірячу морду. Баба зводить на мене очі — і тепер я бачу. Він — це я. Це я борюся з ведмедем...

Опритомнюю. Довготелесий смаглявий чоловік знову біля мого ліжка. Тепер згадую — його звати Фарід. А з ним дитина з того автомобіля. Обличчя хлопчика чомусь нагадує мені про теленькання дзвіночків. Хочеться пити.

Непритомнію.

Постійно прокидаюся та непритомнію.

Як виявилося, чоловіка з вусами а-ля Кларк Ґейбл звуть лікар Фарукі. І він не зірка серіалів, а хірург, що спеціалізується на травмах шиї та голови, та я все одно чомусь вважаю його Армандом — героєм еротичної мильної опери, дія якої відбувається десь на тропічних островах.

Хотів запитати: «Де я?». Однак мій рот не розтулявся. Я насупився. Арманд усміхнувся — зуби його були сліпучо-білі.

— Аміре, доведеться почекати, — сказав, — але не довго. Скоби скоро знімуть.

Англійською він розмовляв з густим розкотистим урдським акцентом.

Скоби?

Арманд схрестив руки; на передпліччях у нього росло густе волосся, а на пальці була обручка.

— Вам, мабуть, цікаво, де ви і що з вами сталося. Це цілком нормально — післяопераційний стан завжди спантеличує. Тож я розповім вам усе, що знаю.

Мені кортіло розпитати його про скоби. Післяопераційний? Де ж Айша? Я хотів, щоб вона мені всміхнулася, хотів відчути доторк її лагідних рук.

Арманд насупився, трохи зверхньо підійняв одну брову.

— Ви в лікарні в Пешаварі. Уже два дні. Мушу сказати, вам, Аміре, було завдано дуже тяжких травм. І вам, друже, справді страшенно пощастило вижити, — кажучи це, Арманд хитав вказівним пальцем туди-сюди, як маятником. — У вас розірвалася селезінка, але — і тут вам знову страшенно пощастило! — з певною затримкою, тому сталася лише первинна внутрішня кровотеча. Мої колеги з відділення загальної хірургії терміново видалили селезінку. Якби вона розірвалася одразу, ви померли б від втрати крові.

Арманд поплескав мене по руці, в яку був устромлений катетер, і всміхнувся.

— А ще у вас переломи семи ребер. Один з них спричинив пневмоторакс.

Я нахмурився. Спробував розтулити рот. Згадав про скоби.

— Це означає, що ребро пробило легеню, — пояснив Арманд. Потягнув прозору пластикову трубку, що була встромлена в мій лівий бік. Я відчув поколювання в грудях. — Ми закрили дірку спеціальною дренажною трубкою.

Я побачив, що трубка виходить з-під пов’язок у мене на грудях і веде до контейнера, наполовину заповненого стовпцями води. Булькання лунало саме звідти.

— А ще у вас були множинні лацерації. Тобто розриви.

Я хотів відповісти, що знаю значення слова «лацерація», все-таки я письменник. Знову спробував розтулити рот. Забувши про скоби.

— Найгірший випадок лацерації — на верхній губі, — продовжив Арманд. — Удар розсік її навпіл, точно посередині. Та ви не хвилюйтеся, хірурги-пластики все зшили й обіцяють чудовий результат, але шрам таки залишиться. Цього не уникнути... Ще вам розтрощило ліву орбіту — це кістка, в заглибині якої розміщене очне яблуко, та її ми теж уже полагодили. А скоби з щелепи знімуть приблизно за шість тижнів, — правив далі Арманд. — Доти — лише пиття та рідка їжа. Ви трохи схуднете і певний час будете розмовляти, як Аль Пачіно у першому «Хрещеному батьку», — він засміявся. — Але на вас уже сьогодні чекає робота. Знаєте яка?

Я похитав головою.

— Сьогодні ваша робота — випустити гази. Впораєтесь — і ми почнемо давати вам рідину. Хто пердить, той і їсть.

І він знову засміявся.

Згодом, коли Айша замінила катетер і підняла на моє прохання узголів’я ліжка, я замислився про те, що зі мною сталося. Розрив селезінки. Вибиті зуби. Пробита легеня. Потрощена очниця. Та все ж, спостерігаючи за голубом, який дзьобав на підвіконні хлібні крихти, я постійно повертався думками до однієї фрази, кинутої лікарем Армандом-Фарукі: «Удар розсік її навпіл, точно посередині». Точно посередині... Тепер і в мене заяча губа.

Наступного дня мене провідали Фарід і Сограб.

— Сьогодні ти вже розумієш, хто ми? Пам’ятаєш нас? — напівжартома запитав Фарід.

Я кивнув.

— Альхамдулілля[98]! — сказав він з осяйною усмішкою. — Кінець маячні!

— Дякую, Фаріде, — промурмотів я, хоч і щелепи досі були затиснені скобами.

Арманд мав рацію — я справді розмовляв, як Аль Пачіно в «Хрещеному батьку». І щоразу дивувався, коли язик тицявся в дірки на місці вибитих і проковтнутих зубів.

— Серйозно. Дякую тобі. За все.

Той відмахнувся і ледь зашарівся.

— Бас, не варто дякувати.

Я розвернувся до Сограба. Він був одягнений не так, як я пам’ятав: тепер був у світло-коричневому пірган-тюмбані, що здавався трохи завеликим, і чорній ярмулці. Хлопчик дивився собі під ноги та бавився з трубкою від крапельниці, що лежала скрученою на ліжку.

— Ми так і не познайомилися як слід, — сказав я. І простягнув йому руку. — Мене звати Амір.

Хлопчик глянув на мою руку, тоді на мене.

— Ви той самий Амір-ага, про якого розказував тато? — запитав.

— Так.

Тут я згадав слова з Гассанового листа: «Я багато розповідав про тебе Фарзані-джан та Сограбові, розповідав, як ми росли разом, як бавилися та гасали вулицями. Вони сміялися з тих бешкетів, які ми з тобою влаштовували!».

— Сограбе-джан, тобі я теж повинен подякувати, — сказав я. — Ти врятував мені життя.

Хлопчик нічого не відповів. Я опустив руку, тому що він її так і не потиснув.

— У тебе гарне нове вбрання, — пробурмотів я.

— Це мого сина, — озвався Фарід. — Він уже з нього виріс, а на Сограба, можна сказати, майже якраз.

І додав, що Сограб може залишатися в нього, доки ми знайдемо йому новий дім.

— Місця в нас небагато, та що вдієш? Не кидати ж його на вулиці. Та й моїм дітям хлопчина сподобався. Правда, Сограбе?

Але хлопчик так і дивився на підлогу та крутив пальцем трубку.

— Я все хотів запитати, — трохи повагавшись, озвався