Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

Акуратно виринувши з-за кута, я, практично навшпиньки, попрямувала до кабінету. Коли я зупинилася навпроти широких дверей, вкритих золотими візерунками у вигляді квітів, ті самі відчинилися переді мною.

І сталося те, чого я так боялася весь цей час: у кабінеті хтось був.

Чоловік стояв до мене спиною, дивлячись у вікно, звідки й долинали крики людей. Подивившись на всі боки, я ще раз переконалася, що перебуваю в коридорі одна. Зробивши кілька нерішучих кроків всередину кабінету, я завмерла й уважно оглянула чоловіка, що стояв переді мною.

У мене відхлинула кров від обличчя, коли я зрозуміла, хто стоїть переді мною.

На ньому був накинутий легкий шовковий халат яскравого червоного відтінку, поділ прикрашали вишиті золотими нитками язики полум'я, що тягнулися вгору, бажаючи дістатися до свого господаря. А на голові чоловіка красувалася корона. Вона сяяла, немов її створили із зоряного світла і вікової розкоші. Гладкі лінії металу переходили у вишукані завитки, що нагадували плетіння виноградної лози, а на цих завитках, наче краплі вранішньої роси, спочивали дорогоцінні камені. Сапфіри глибокого синього кольору мерехтіли, наче шматочки нічного неба, тоді як рубіни спалахували вогнем пристрасті, що містився в їхніх серцях. Між ними іскрилися алмази — чисті, як перший сніг, і переливчасті всіма кольорами веселки. Коли світло падало на неї, корона оживала: здавалося, що всередині неї палахкотить вічний вогонь, полум'я, що залишає після себе один лише попіл. Вона не просто прикрашала — вона утверджувала велич.

Його Величність — король Одхан.

— Зізнатися чесно, я здивований, — хрипкий старечий голос хоч і звучав тихо, проте все ще не втратив колишньої сталі. — Я чекав на тебе трохи пізніше. Але мабуть доля розпорядилася інакше.

— Ви... чекали? — подала голос я, повільно підходячи ближче.

Його кабінет виявився доволі просторим, без зайвих вишукувань. Праворуч від мене розташувався довгий дерев'яний стіл, на якому в хаотичному порядку, мабуть, відомому лише його господареві, були розкидані папіруси, артефакти і навіть посуд. Уся стіна навпроти була заставлена стелажами з фоліантами різних розмірів. А ось ліворуч за прикритими розсувними дверима, мабуть, знаходилося його робоче місце. У кутку кімнати цвіла мініатюрна вишня, пелюстки якої опадали просто на підлогу, а легкий, теплий вітер ганяв їх по підлозі. По периметру кабінету я помітила кілька свічок, що вільно парили в повітрі, проте злегка тремтіли, чи то від вітру, чи то від...

Зупинившись на пристойній відстані, я завмерла, чекаючи продовження.

— Ти ж прийшла по це, Кліо? — прохрипів король і дістав невеликий свиток.

Це карта.

Навіть на такій відстані я могла відчути магію, що йшла від цього стародавнього артефакту. Вона тут же заполонила собою всю кімнату, це був не тихий і глибокий ритм, а різкий сплеск, від якого починала паморочитися голова.

Потрісканий пергамент, пожовклий від часу, здавався дихаючим, наче тисячі рук, що торкалися його дотепер, залишили не просто відбитки, а й частинки своєї душі. Карта здавалася живою, її лінії наче пульсували, то була магія часу, магія подорожей, магія знань, якій підкорялися лише ті, хто наважувався побачити за чорнилом щось більше.

Змусивши себе нарешті відвести від неї очі, я опустила погляд на руку, що тримала карту. Та, чорніша за ніч, мала такий вигляд, ніби вогонь вирішив залишити на ній свою вічну печатку. Шкіра, вкрита тріщинами і шрамами, була щільною, немов обпалений камінь, і випромінювала запах попелу, тонкий і нав'язливий, як привид недавньої пожежі. Поверхня долоні подекуди блищала, а десь зовсім зруйнувалася, оголюючи внутрішню текстуру, ніби вугілля, яке розкришиться, варто лише торкнутися. Пальці, скорчені, як сухі гілки, здавалися нерухомими, але було в їхній формі щось зловісне, неприродно живе.

Я ковтнула нудоту, що підступала, але погляду не відвела. Те, як він вимовив моє ім'я, змусило напружитися, немов очікуючи нападу.

Нарешті король повернувся до мене обличчям, і попри вже поважний вік, його рухи залишалися плавними.

Те, що відбувалося з його рукою, мабуть, поширилося й далі по всьому тілу, доходячи до його обличчя. Я бачила, що йому вже насилу дається говорити, проте в очах його все ще палав, уже не такий яскравий, але все ще вогонь — небезпечний, живий.

— Ти схожа на неї, — прошипів він.

— Знаю, — тихо відповіла я, намагаючись придушити підступаюче роздратування.

— Дуже давно, ще до моменту, коли народилася ти, вона вимагала повернути їй карту, — король спробував посміхнутися, проте його обличчя одразу ж спотворилося від болю. — Твоя мати ніколи не просила чи благала. Вона наказувала.

— Тоді чому вона все ще у вас? — насторожено запитала я, боячись того, що це може бути пастка.

— Тому що не їй судилося забрати її, хоч за правом народження, карта і належала їй.

За правом народження...

— «Карта передавалася з руки в руки правителів чотирьох Королівств», — процитувала я знайдений мною запис в одній зі старих книг. — Моя мати не була королевою.

— Тоді тобі доведеться ще багато чого довідатися, дитя, — відповів він, і я могла відчути поблажливість у його голосі.

Які ще секрети приховувала моя мама? Хоча якщо так подумати, я ж практично нічого не знаю про її життя до того, як вона потрапила в Лісове Королівство. Хто вона? Звідки родом?

У цей момент, піднявши свою висохлу руку, в якій весь цей час лежала потрібна мені карта, він прошепотів якісь слова, мовою, яку я іноді чула від учителя Тирона, коли він розповідав нам легенди про чотири королівства: стародавня мова Перших. Злетівши в повітря, карта плавно перетнула кімнату і потім приземлилася прямо мені в руки.

Від неї виходив жар і в якийсь момент я навіть подумала, що вона зараз пропалить мої долоні. Однак уже за кілька миттєвостей карта стала остигати, продовжуючи злегка вібрувати в моїх руках.