Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я з захопленням вбираю в себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.
— Що він ще казав, цей нечестивець?
— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Османської імперії, то вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи і далі. Що скасує рабство. Що османли мусять здобувати собі хліб власними руками.
— То їхній собачий бог так велить, — уточнив візир.
— А козаки закричали: «Істину глаголиш!» Почали гукати: «Веди нас на турка! Визволимо з неволі братів і сестер!» Наш чоловік намовив декого гукнути: «Визволимо з турецької, а в польську віддамо!» Що там знялося після того! Їх мало не порозривали на частини. А далі гукнули: «Ось як з Москвою возз’єднаємось, то тоді хай тремтять турки!»
— Так що й про Москву кричали? — знову кутаючись у халат, перепитав Ібрагім-паша.
— Кричали… З кожним роком дедалі більше кричать про це…
— Так-так-так… — задумливо промовив візир і перевів розмову на інше: —То хто кого там більше слухається — Ях’я козаків чи козаки Ях’ю?
— Здається мені, що він їх.
«Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо… Їм потрібна столиця, щоб забрати трон… Треба негайно розробити план їхнього розгрому».
З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося забруднене дьогтем.
Сиротою стирчав далекий мінарет.
Уже пахло весною.
Наступного дня джасус, який доповідав великому візиреві Ібрагіму, вирушив кораблем на Крим, щоб звідти добиратися на Січ, де його знали як козака Ілька Юхту.
Розділ другий, у якому доля пана Адамка робить несподіваний поворот
У Києві дороги пана Адамка й Петра Скрипника розійшлися. Трохи грошей, що були в поляка, він проциндрив за якийсь тиждень, і тепер йому нічого не лишалося, як найнятися до якогось пана у варту чи повертатися назад, на польські землі.
Він блукав по Києву, марно намагаючись зустріти отих трьох польських панків — Славека, Влодзімежа і Євгеніуша, — з якими доля звела його в корчмі над Дністром, але даремно. Пани мов крізь землю провалилися. Позичити грошей не було в кого…
І тоді сталася несподівана пригода. Перед самим різдвом пан Адамек, лютий на весь світ, ішов серединою вулиці, коли раптом почув крики: «Геть з дороги! Їде сам коронний стражник Самійло Лящ!»
Люди розбігалися навсібіч, напевне, коронний стражник Самійло Лящ уже встиг нагнати страху на всіх.
Але пан Адамек з Лящем не був знайомий та й дороги не звик уступати нікому.
— Геть з дороги! Їде сам коронний стражник пан Самійло Лящ!
Пан Адамек обернувся і побачив, як просто на нього летить кілька кіннотників. Ще мить — і нагайка обпекла йому обличчя.
Пан Адамек махнув шаблею — і нагайка разом з рукою напасника полетіла у сніг. Ще раз махнув — і знову в сніг полетіла чиясь шабля…
Захропли коні, вчувши кров, закричали вояки Ляща, задзвеніли шаблюки, вибиваючи іскри.
Та розлюченого поляка важко було взяти. Його удари були точні, несхибні й нещадні. Його й так тяжко образила доля, не давши ні грошей, ні землі, ні друзів, у нього серце кипіло за Марійку, але ж присяга зв’язувала йому руки. І от тепер він мав на кому зірвати лють!
Хтось із дружинників Ляща вихопив пістоля — пан Адамек вибив йому з руки пістоля. А коли відчув над собою шаблю, пірнув, мов стріла, під черево найближчого коня, проткнув своїм клинком ще одного дружинника, вихопив свого пістоля й націлився в самого Ляща, який уже готувався вистрелити в Адамка.
Та в пана Адамка пістоль був прудкіший! Пролунав постріл — і Лящів пістоль вилетів з руки самого коронного стражника.
— Холера! — рикнув Самійло Лящ і, вихопивши шаблю, кинувся верхи на пана Адамка. Та через кілька ударів Лящева шабля, жалібно дзенькнувши, полетіла в сніг.
— Зброї! — гаркнув Самійло Лящ до своїх одчаюг. Але шабля пана Адамка вже вперлася в живіт самого коронного стражника. Лівою ж рукою поляк тримав коня за повід.
— Тихо! — вигукнув пан Адамек. — Прошу до розмови!
— Шаблі в піхви! — одразу скомандував Самійло Лящ.
Пан Адамек відпустив коня, сховав шаблюку в піхви.
— Ти хто? — запитав він у Ляща.
Лящ був здоровенний молодий бурмило, рудий, як осінній граб. Ластовиння на обличчі заскакало, мов лист під вітром, от-от злетить зі щік та лоба. Очі налилися кров’ю.
— То я, щоб ти сказився, маю в тебе питати!
— Оце вже людська розмова! Твої люди ні з сього ні з того зачепили мене!
— Тобі гукали: геть з дороги!
— Ну й що з того? А якби я тобі гукнув те ж саме?
— Ти чув, що їде сам пан Самійло Лящ, коронний стражник, овруцький староста і татарський страх!
— А я Адамек Квятковський! Можеш кричати татарам, а не мені!
— Не знаю пана Адамка Квятковського!
— А я не знаю пана Ляща! Може, тебе в Овручі й знають, але це, прошем пана, Київ! На герць за образу! — ревнув пан Адамек. І, круто обернувшись до лящевих дружинників, які підбиралися до нього ззаду, гарикнув: —Ану, киш! А то без голів бігатимете!
— Холера! — здивувався пан Самійло Лящ. — Який ще герць? Ти покалічив десяток моїх хлопців!
— І ще десяток уб’ю, і тебе разом з ними!
— А до суду не хочеш? Без голови лишишся!
— Той, хто подасть на мене до суду, хай спершу попрощається з жінкою та дітьми! — відповів пан Адамек.
І Лящ зареготав:
— Оце по-моєму! А ти кажеш, що не знаєш мене! Та це ж мої слова, які я сказав самому київському воєводі Замойському, коли той хотів мене скарати! А Кшиштоф Немирич не сказав, от його й той…
Аж тепер пан Адамек згадав, де він чув прізвище Самійла Ляща. Таж це той самий хоробрий вояк, який справді не раз бив татарів і турків, але ще більше розбійничав по Україні. Кілька літ тому, ще до Хотинської війни, Самійло Лящ разом з Кшиштофом Немиричем розгромив, спалив ущент двоє містечок — Ярославку й Михайлівку. Ось тоді люди пана Адама Рожинського, якому належала Ярославка, і звернулися до київського воєводи Замойського. Ляща врятувало те, що він не з’явився на суд. Немирич з’явився — і його було засуджено до страти. На Ляща було накладено баніцію
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк», після закриття браузера.
