Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. Та ще тисяч сорок поляків…

— Де вони думають висадитися? — запитав великий візир.

— Поки що невідомо. Але ми гадаємо…

— Мені потрібні не гадки, а точні дані!

— Козаки на цей раз дуже пильно бережуть свої таємниці!

Великий візир нервово кружеляв по кімнаті. Джасус, стежачи за ним поглядом, мовчав, не хотів перебивати ясних дум візира…

Та думи були не ясні, а невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Ніби мало йому тих втрат, яких завдало імперії султанування Османа Другого! Отож де ти набереш стільки війська, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях’ї?

Передусім було б добре просто не пропустити його в море. Треба, не гаючись, відправити до Ячакова[103] ескадру Шакір-реїса, щоб замкнув вихід з лиману. Далі, треба дати знати кримчакам, щоб були особливо пильними у протоці між Азовським та Чорним морями.

— Коли козаки мають вирушити в похід?

— Ми вважаємо, що тижнів через три-чотири…

— Чому так?

— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Кафи чи Трапезонта. Запорожцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як треба плисти, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.

— Коли приблизно можуть піти вони по Дніпру?

— Мабуть, на початку квітня, не раніше. Чекатимуть, доки зійде крига. Навіщо ризикувати?

— А разом з кригою, чи слідом за нею, чи разом з нею вони не зможуть піти?

— Навряд. Раніше такого ніколи не було…

«Раніше не було»… Великий візир скривився. Раніше й справді не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали своїх султанів та візирів.

Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.

— Ти приніс мені недобрі вісті!

Шпигун зблід і впав обличчям до землі. Він добре знав, що за лихі вісті султани й візири частенько наказували рубати голови невдатним вістунам.

— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!

— Ти приніс недобрі вісті! І тебе треба за це скарати!

— В ім’я найяснішого аллаха, не робіть цього! Не за своє життя турбуюся — за справу, доручену мені таємною дефтерханою! Я повинен передати нашим людям вказівки зі Стамбула!

— Ні, я тебе скараю-таки, — промовив великий візир Ібрагім. Та, мить подумавши, додав: — Але це буде не сьогодні!

— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших!

— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Але якщо ти не збрехав, то після перемоги над гяурами я зможу подарувати тобі життя!

— О спасибі вашій найяснішій милості!

Він повзав по підлозі, намагаючись припасти губами до черевиків великого візира, а візир ходив з кутка в куток і нічого не хотів помічати. Хай поки що живе, він робить своє діло, йому за це платять гроші. Він навіть ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів. І все це в ім’я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницької зграї, яка називає себе Запорозькою Січчю. Ця зграя страшна, але не смертельна, доки вона не об’єднається з Москвою, до якої Османська імперія ніяк не може дотягтися. Це вічний ніж у спину, що на волосинці висить над Османською імперією. А якщо уруси об’єднаються з касапчі, то їх стане вдвічі більше. І тоді не ухилитися від смертельного удару!

— …смертельного удару! — вголос повторив Ібрагім-паша.

Джасус лежав на землі й мовчав.

Ібрагім-паша ударив у долоні. Знову з’явився Джемал.

— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип’є. А я подивлюся.

Джемал зник. За мить він з’явився, ніби він був не Джемал, а джин. На руці в нього була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов хутенько й тихо поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.

— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся, як ти це робиш!

Ходив, кутаючись у халат, позирав, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім-паша, великий візир Баба-Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир.

Він, великий візир Ібрагім-паша, всього себе віддає державі. Всі оці паші, капудани-аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір-раїс… Хіба ж не про нього ото говорено: «Дурний, як корок, а нахабний, як два!»

Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього гяура, що допався до вина.

— Ти бачив Ях’ю на власні очі?

— Так, найясніший з най…

— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?

Джасус завагався. Рябі гадючки в очах заворушилися, розтривожені. Джасус упав на підлогу:

— Змилуйтеся…

— Я вже змилувався! Сядь! Відповідай! Ну?

— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, зрадив батьківщину — то чи може він навіть думати про те, що він — султанський син? Він здрайця!

— Що це — здрайця?

— Зрадник. Поляки так кажуть… Його треба неодмінно покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима усього Стамбула.

Великий візир мовчав.

— Він добре розмовляє по-їхньому, мабуть, навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Багато хто з козаків її розуміє. Розмовляє по-польському й по-італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, розумний, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, які перед ними виголошував…

— І що ж він говорив, цей зрадник?

— Казав, що мріє зайняти належний йому престол… О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!

— Далі!..

— Казав, що коли він сяде на престол, то Османська імперія замириться з усім світом і не нападатиме на християн. Казав, що Османська імперія загине, як Рим, не витримавши власної ваги. Так само, мовляв, було й з державою Чінгісхана, так само й з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого…

— Він надто багато знає, твій Ях’я! — прошипів Ібрагім-паша. — Але він не знає того, що так було тільки колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя, — ми дбаємо про найправдивішу, найістиннішу віру — про іслам! Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом.

Ібрагім-паша говорив це рівним, спокійним голосом,