Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Найімовірніше, це похід на Стамбул, а по дорозі — на Трапезонт і Синоп, де згуртувалися сили турецького флоту.

Можна прилаштувати кількох людей Гаспареоне серед запорожців. Це необхідно. Треба тримати свою агентуру в Києві. Це — безсумнівно. Треба, щоб хтось був на Дону — по-перше, вивідати все про наступний похід, по-друге, вирушити з донцями на з’єднання з запорожцями. А після цього організувати вбивство Ях’ї.

Йому, Гаспареоне, на Січі показуватися не можна. Його впізнають і Клюсик, і сам Олександр, і його люди, навіть отой хлоп’як. На Дону його, Гаспареоне, ніхто не знає. Добре ще, що Скрипника нема вже на світі. Для Гаспареоне то найнебезпечніший супротивник.

Кінчався 1622 рік, той самий рік, що ознаменував, за християнським літочисленням, тисячоліття ісламу. Тисячоліття — то дата велика і тривожна водночас. Християни, ці кляті європейці-фаранги, вірять у магічність числа 1000, і вважають, що ось-ось має настати крах Османської імперії, головної військової сили ісламу.

Надходив 1001-й рік ісламської ери. Тисяча перший… Чи знають гяури, що тисяча й одно — це теж магічне число? Шехерезада розповідала свої казки тисячу й одну ніч. Іслам завойовує світ ось уже тисяча перший.

Що він принесе, цей тисяча перший рік? Чим він закінчиться? Новою перемогою? Чи поразкою, після якої Османська імперія впаде й розсиплеться в прах, мов стара іржа на чарівній лампі Аладдіна?

Ніхто нічого не знає…

Книга друга

Грає синє море

Частина перша

Розділ перший, у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику

Великий візир Ібрагім-паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре гілля шовковиці, мовби забруднене дьогтем.

Проплив перед очима спис охоронця.

О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили вдарив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютився ще дужче.

У дверях з’явився служник Джемал.

— Забери вартового од вікна! Відправ його в гарем! Євнухом!

На Джемаловому обличчі, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Ібрагім-паша знову закутався в халат. Морозило…

Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули у м’яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали будь-який звук, навіть тишу вбирали вони. А зараз великому візиреві хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув’язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би ятагана й рубав би, як оскаженілий яничар, рубав би геть усе: й оці килими, й оці леопардові та лев’ячі шкури, й оце ганчір’я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.

Отой спис нагадав йому, як довгі роки сидів він у зіндані на Кандії[102], куди його було посаджено з наказу султана Османа. Тоді він щоразу, виглядаючи в загратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи! Він уже й вірити перестав у те, що буде колись на волі. І тільки двоє кримських ханів — Мухаммед-Герай та Шагін-Герай — усе ще сподівалися на милість божу та на милість великого хондкара. І раптом — розчиняються двері темниці! І він, Ібрагім7паша, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став великим візиром у султана Мустафи, який повернувся на трон!.. О, ні, тепер він свою волю й свою посаду візира дешево не віддасть…

— Сиди! — махнув він рукою на чоловіка, який заворушився в кутку. Перед тим чоловіком стояло кілька підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…

Звичка, набута в зіндані, залишилася до кінця життя. Тюремний холод привчив його ходити, мов тигра у клітці…

— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб великого султана й великого візира, сидіти у присутності такого сонцесяйного пана?

— Сиди! — гримнув Ібрагім-паша.

Чоловік у кутку негайно ж закляк.

— Розповідай далі! — наказав візир.

Чоловік у кутку відкашлявся.

— Ях’я зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Крім того, весь час тягнеться до Москви. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях’ю, надто все-таки примарні надії в цього самозванця втриматися на престолі Османської імперії. Як я думаю…

— Ваша справа не думати, а виконувати накази! Далі!

— Йов Борецький підтримав Ях’ю, хоч і вніс у плани зміни…

— Які?

— Ми ще не знаємо.

— А коли дізнаєтеся?

— Коли дозволить милостивий аллах…

— Чому я дізнаюся про все ще перед самим походом Ях’ї?

Великий візир, який до того метався по кімнаті й намагався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп’явся у благальні, хитрі й водночас холодні рябі очі шпигуна. То були ніби не очі, а звиті клубочками змії…

— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.

— Де ж він?

— Якщо гонець не дійшов, то, виходить, він загинув. Не отримавши від вашої милості й від таємної дефтерхани ніякої відповіді, ми вирішили послати ще кількох гінців — у Кафу. Ми їх пошлемо, коли стане відомим найголовніше… А поки що я прибув сюди на день, завтра мені треба їхати на Запоріжжя, якщо ваша милість дозволить…

Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, який, напевне ж, десь перепився з невірними, і вони пустили його під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші…

— Взимку Ях’я подався на Запоріжжя. Наші люди хотіли його прикінчити по дорозі. Ми вирішили все-таки підсунути Ях’ї нашу людину. Це нам вдалося. Він втерся в довір’я, Ях’я йому повірив і взяв цього чоловіка в свою охорону…

— Хто цей чоловік?

— Гяур… На жаль…

— Я не про те. Чи зможе він зробити те, що потрібно?

— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.

— А може, не ненароком? У козаків теж є своя таємна дефтерхана…

— Є в них така служба…

— Далі!

— Козаки будують великий флот. Набирають людей десь на триста чайок. Це — тисяч з п’ятнадцять козаків.

— І це все?

— Ні. Посилали гінців на Дон… Деталі нам поки що невідомі, але маємо побоювання, що звідти навесні має вийти на своїх суднах щось близько десяти тисяч козацького війська.

Так-так… Отже, двадцять п’ять тисяч. Що ж, це ніби не